Коли дізнався, що має їхати до Києва і сказав про це Олі, помітив, як вона засмутилася, трохи помовчала, а тоді запитала:
– Можна я тебе проведу?
– Не можна, а треба, – відповів їй напівжартома.
Прощалися тоді на пероні. Богдан обережно й несміло поцілував її. Вона, звівши на нього свої очі, говорила якось жалібно, по-дитячому:
– Це ж два тижні, так довго! Приїдеш – приходь відразу…
Приїхав, на якусь часинку заскочив додому, залишив речі й відразу примчав сюди…
Вони вже допили каву. Він дивився в її очі, а вона поринала в глибини його погляду.
– Оленько, я на хвилинку забіг, мені ще треба довідатися, що там на роботі, стільки часу не був… Хоча б черговому зателефоную… А ще хочу до мами в село поїхати. Давай увечері зустрінемось.
– Добре, – мовила покірно й засмучено. – Я тебе проведу.
Вони вийшли у двір. Собака знову загримів ланцюгом, загарчав і загавкав. Це було жахаюче видовище. Аж коли опинилися на вулиці, оте несамовите валування припинилося.
– Ось бачиш, є напис, – показала Ольга на ворота.
– Справді є. Та хіба його тут помітиш? Дуже дрібно написано. На таке страховисько треба метровими буквами писати.
На воротах висіла табличка, де ледь виднівся вицвілий напис: «Во дворе злая собака». Зовсім маленькими літерами, ніби зумисне, щоб ніхто зайвий раз не помітив.
2
Дорогою додому весь час перебував під враженнями від зустрічі з Ольгою. В очах стояла її легка й рухлива постава, її граційні рухи, її дивовижні очі – оте небесне оксамитове сяйво, її малинові вуста, ніби стиглі, налиті соком вишні, її пишне русяве волосся, що хвилями спадає на плечі й непокірним пасмом торкається брів. Тоді вона так легко, якось блискавично й непомітно відкидає його назад, відкриваючи округле чоло. А те пасмо, ніби граючись із її рукою, знову повертається, легким крилом нависає над очима. Якась невловима мить – і знов його нема.
Богдан якось не відразу зауважив, що на обличчі в Ольги нема косметики. Жодного, як кажуть, макіяжу. Природа щедро вималювала її портрет, так що тут зайвими є і помада, і туш, і тіні, і ще якісь там рум’яна.
Вона чарівна, вона молода. Це ж, мабуть, між ними різниця у віці – добрий десяток років. А може, і ні. Їй нині десь двадцять чотири чи двадцять п’ять. А йому тридцять третій пішов. Не така вже й велика віддаль. Це він так думає. А як вважає вона, поки що невідомо. І взагалі – не встиг познайомитися, а вже вибудовує далекосяжні плани. Можливо, ще рано свататися? Ой, дивись, Богдане Васильовичу, щоб тобі зненацька гарбуза не вхопити.
Правду кажучи, донедавна він про одруження