– Повечеряємо, і я піду рити траншеї.
– Які траншеї?
– Щоб ходити. Твої сусіди вже стали кротами – риють у провулку траншеї, бо снігу стає все більше і більше. Це схоже на якусь війну у північних широтах. Бляха, фінсько-радянський фронт. Шанці вже по коліна, а сніг усе падає й падає. Завтра буде по пояс.
– Клас! Я хочу на це подивитися! Ура! Моя Настя з сестрами у Львові біля під’їзду зараз собі зробили барліг і фотографуються коло нього.
– Ця зима – особлива, – усміхнувся Зарецький, дістаючи цигарку.
– У мене також, – подивилася на нього Людмила вже серйозним поглядом.
Він пішов курити надвір, а Людмила тим часом накривала на стіл. Зарецький дивився на сніжний шар, який усе ріс і ріс. Сніг ні на мить не припинявся – такий же густий, такий же повільний, такий же лапатий. Богданові стало страшно від завтрашнього дня, від того, що на них чекає. Про лекції, певно, вже доведеться забути. Він подивився на мобільний – декілька пропущених від Людмили і жодного від Віолетти. Чому вона себе так по-дурному поводить, чого їй не вистачає? Він курив і дивився на засніжену порожнечу, яка стала навколишнім краєвидом, йому хотілося в ній розчинитися, забути все, що він пам’ятав і знав, звільнитися від найменших тривог. Зарецький набрав Віолетту, але вона була за межами зв’язку, набрав знову – те саме. Поволі вечоріло, сніг наливався темними кольорами з відтінками сірого, синього, іноді жовтуватого, він і далі виблискував на світлі ліхтарів і неквапно лягав на землю. Людмила гукнула Зарецького, він погасив недопалок і зайшов у будинок.
18
Подзвонив директор фірми, занепокоєно розпитуючи, чи все добре, чи не завалило снігом, як пройшов семінар. Зарецький усміхнувся і сказав, що трохи завалило і, попри те, що тут починається нова Арктика, все окей, а семінар, певно, припинив свою діяльність, або ж, якщо точніше, плавно перейшов у приватний режим спілкування. Директор сказав, щоб Зарецький був обережним, щоб телефонував і розповідав новини.
19
Зарецький знову розчищав сніг, але Людмила силоміць забрала в нього лопату, щоб він не перевтомився. Богдан пожвавився, збуджений, ні хвилини не міг всидіти на місці. Людмила розставляла тарілки на стіл і спостерігала за ним. Вони так смачно повечеряли, випили пляшку червоного вина, що їх одразу розморило. Зарецький вже не мав сил воювати зі снігом – розчищати його на подвір’ї чи рити траншеї. Вони лежали з Людмилою біля каміна на розстелених матрацах, укритих ковдрами, і гладили одне одного.
– Цікаво, що у світі за ніч сталося, – сказала вона під ранок.
– Те саме, що й тут: когось засипало, хтось пропав, когось так і не відкопали.
– Ми ніби на дикому острові – нікого не бачимо, ні з ким не говоримо. Це так незвично в наш час, особливо коли на кожному кроці гавкають про глобалізацію.
– Ти хочеш глобалізацію?
– Я хочу тебе, – усміхнулася вона.
– Знову?
– Так, але спершу