Повстань, Лазарю!. Генри Лайон Олди

любити?

      – Тобто: навіщо?

      – Ось тобі й «тобто». Ну, розлюбив, буває. Сам говориш: двоє дітей у тебе, баба, секретарка, заробітки. Живи з дружиною, як усе. Без любові. Мабуть, якщо зі школи, набридла до біса?

      – Ні. Просто розлюбив. Була любов, та загула. Байдужість. Ви, напевно, не зрозумієте: це як рахунок у банку. Або будинок. Або звичні капці. Дивишся одного разу, а рахунок порожній, будинок хтось перекупив… капці зносилися. Я звик, Жора. Звик любити дружину. Я без цього ні в сих, ні в тих. Немов обікрали.

      – Капці, то так, – погодився Жора. – Капці я розумію.

      Він розстібнув сорочку, почухав волохаті груди і раптом запитав:

      – Гліб – твій друг?

      – Який Гліб? А-а… ну та, звичайно. Друг.

      – Близький?

      – Близький.

      – Найкращий? – наполягав Жора без видимого зв’язку з попередньою розмовою. Мабуть, М’яснику було дуже потрібно дізнатися, що Гліб Артюхов, який прислав до нього чотириокого Лазара з пропащою любов’ю, знаходиться з цим самим Лазарем у найтісніших дружніх стосунках.

      – Найкращий. Ми знайомі з дитинства. І працюємо разом: Гліб – мій комдир. Ну, комерційний директор. А що?

      – Нічого. Давай далі про капці.

      – Досить про капці. У мене любов померла, – чотириокий сказав це без щонайменшої патетики, нудно і буденно. Так обговорюють ділове питання з малознайомим бізнесовим партнером, якого добре відрекомендували варті довіри люди. – Гліб сказав, що ви можете підняти. Мертву любов – підняти. Беретеся чи ні? Якщо ні, я піду. Випивка і закуска за мій рахунок.

      – Твій рахунок… – буркнув Жора. – Любов, кажеш, підняти? Сама, кажеш, не стоїть?

      Він довго реготав. Потім узяв гілочку акації і написав на землі цифру.

      Довгу.

      – Ось твій рахунок. За підйом. Потягнеш?

      Очкарик з повагою подивився на цифру.

      – Але ж у вас і тарифи… Потягну. Легко. Тільки, Жора, ви запам’ятайте про всяк випадок: я – людина проста. У разі чого, я повернуся. І за кожну копійку спитаю.