– Цигарку маєш?
Вона похитала головою. Він підвівся, скинувши з себе простирадло, й підійшов до шафи. Як на людину, яка півроку мешкала у субтропіках, він був навдивовижу блідий і такий худий, що можна було перерахувати на спині всі ребра. Статура колишнього спортсмена, та наразі про м’язи нагадували хіба що різкі заглибини під блідою шкірою. Він відчинив дверцята шафи. Вона з подивом відзначила, як акуратно складено його одяг. Він увібрався у майку й джинси, як був зодягнений напередодні, й не без зусилля дістав з кишені щось, схоже на зім’яту пачку цигарок. Потім узув кросівки й прочовгав повз неї, клацнувши запальничкою.
– Ходімо, – мовив тихо. – Саме час вечеряти.
Було пів на третю ночі. Сірі залізні жалюзі у всіх крамницях та кав’ярнях у Чункінзі було опущено. Лише у Лі Юаня світилося.
– Як ви опинилися у Гонконзі? – спитала Кая, зиркнувши на Харрі, котрий, не надто переймаючись охайністю, досить дієво всмоктував скляну лискучу локшину із супної миски.
– Прилетів. Ви змерзли?
Кая машинально висмикнула руки з-під сідниць.
– Але чому сюди?
– Я збирався у Манілу. У Гонконзі була лише проміжна пересадка.
– Отже, на Філіппіни. А навіщо туди?
– Кинутися у вулкан.
– У котрий саме?
– А скільки ви можете назвати?
– Ніскільки. Просто якось читала, що там їх безліч. А ще, що деякі з них розташовані на… острові Лусон?
– Непогано. Там усього вісімнадцять вулканів, три з яких – на Лусоні. Я збирався на Маунт-Майон. Дві з половиною тисячі метрів. Стратовулкан.
– Вулкан із прямовисними схилами, утвореними потоками лави, що лишилась після виверження.
Харрі відірвався від вечері й поглянув на жінку.
– Хіба бували виверження у наш час?
– Чимало. Тридцять?
– Подейкують, що з тисяча шістсот шістнадцятого їх було сорок сім. Останнє – у дві тисячі другому. Його можна звинуватити у щонайменше трьох тисячах убивств.
– Що сталося?
– Посилився внутрішній тиск.
– Я про те, що трапилось із вами.
– Так я ж про себе. – Їй здалося, чи він справді посміхнувся? – Я зірвався й став пити вже у літаку. Мене висадили у Гонконзі.
– До Маніли літає не один літак.
– Я усвідомив, що коли не зважати на вулкани, Маніла не відрізняється від Гонгконгу.
– У якому сенсі?
– У сенсі віддаленості від Норвегії.
Кая кивнула. Вона читала про справу Сніговика.
– Та найістотніше, – мовив він, показуючи паличкою у миску, – тут є локшина Лі Юаня. Спробуйте. Заради локшини вже можна попросити тутешнього громадянства.
– Локшини та опіуму.
Така прямота була їй не властива, але Кая вирішила, що треба забути про свою вроджену сором’язливість і що це її єдина можливість зробити те, задля чого вона прителіпалася у цю країну.
Він знизав плечима й знову зосередився на локшині.
– Ви регулярно курите опіум?
– Нерегулярно.
– Навіщо?
Він