– Поліцейський прийшов щось нам повідомити, – тихо відповів Біргер Голмен.
– Що скоїлось? – Жінка поглянула на Харрі. – Щось трапилось з нашим хлопчиком? З Пером?
– Так, пані Голмен, – відповів Харрі й зауважив, як її очі сповнились страхом, й знову він силкувався знайти слушні слова, котрих неможливо знайти. – Ми знайшли його дві години тому. Ваш син помер.
Він мимохіть відвів очі.
– Але він… він… де? – Тепер вона дивилася на чоловіка, котрий так само чухав руку.
Адже ж до крові розчухає, спало на думку Харрі.
– У контейнері, у Бйорвіку. Як ми й боялися. Він помер задовго до того, як ми приїхали.
Здавалося, що Біргер Голмен раптом втратив рівновагу, він позадкував у погано освітлений передпокій й схопився за стоячу вішалку. Жінка зробила крок у одвірок, й Харрі помітив, що чоловік за її спиною впав навколішки.
Харрі зітхнув, устромив руку у внутрішню кишеню пальта. Холодний метал фляжки пік пальці. Він вийняв конверта. Листа він не читав, адже й так чудово знав його зміст. Коротке офіційне повідомлення про смерть, безживні слова, ніякої зайвини. Бюрократична процедура.
– Мені дуже прикро, але я маю передати вам оце. Справа є справа.
– І в чому є ваша справа? – спитав коротун середнього віку французькою з підкреслено правильною вимовою, властивою не вищому товариству, а тим, хто прагнув стати його часткою. Візитер глянув на нього. Викапане фото у конверті, навіть туго зав’язана краватка й простора червона хатня сорочка такі самі.
Він гадки не мав, що саме скоїв цей чоловік. Навряд чи він фізично когось скривдив, позаяк, попри роздратоване обличчя, він став у захисну позу, був просто-таки наляканий, хоча стояв у одвірку власної оселі. Може, поцупив чи розтринькав гроші? За виглядом цілком ймовірно, що працює з цифрами. Але навряд щоб з великими сумами. Звісно, має красуню-дружину, але не скидається на того, хто розкрадає у великих розмірах. Може, стрибнув у гречку, переспав з чужою жінкою, а чоловік її виявився… Але ні. Низенькі чоловіки з можливостями заледве більшими за середні, які мають набагато привабливіших за себе дружин, зазвичай більше переймаються тим, чи не зраджує їх дружина. Цей чоловік дратував його. Може, саме у цьому річ. Може, він просто когось дратував. Він встромив руку за пазуху.
– Справа моя… – мовив він, поклавши на міцний ланцюжок на дверях дуло «Л’яма-мінімакс», якого придбав усього за три сотні доларів, – ось у цьому.
Він прицілився над глушником, простою металевою трубкою, накрученою на дуло, різьбу зробив слюсар у Загребі. Чорна обмотка з ізоляційної стрічки лише забезпечувала герметичність. Звісно, він міг придбати справжній глушник за сто з гаком євро, але яка потреба? Він все одно не заглушить свистіння кулі, що долає звуковий бар’єр, гуркіт гарячого газу, що стикається з холодним повітрям, брязкіт металевих деталей пістолета, що б’ються одна об одну. Це лише у голлівудському кіно постріли через глушник лунають ніби хлопання попкорну, що лускається.
Постріл – як удар батогом, він припав