Андреа брехав; але його красномовство було таким палким, його голос був таким проникливим, доторк його рук таким лагідним, що Елену опанувало невимовно солодке й ніжне почуття.
– Замовкни! – сказала вона. – Я не повинна слухати тебе. Я вже не твоя. Я ніколи більше не зможу бути твоєю. Мовчи! Мовчи!
– Ні, ти вислухай мене.
– Не хочу. Прощавай. Мені час іти. Прощавай, Андреа. Уже пізно, відпусти мене…
Вона відхилила його руку. І долаючи внутрішню розслабленість, спробувала підвестися на ноги.
– Чому ж ти тоді прийшла? – запитав він трохи хрипким голосом, перешкодивши їй це зробити.
Хоч протест, до якого він удався, був ледь відчутним, вона насупила брови й завагалася, перш ніж відповісти.
– Я прийшла… – відповіла вона з обміркованою повільністю, дивлячись коханцеві у вічі, – я прийшла тому, що ти мене покликав. Заради колишнього кохання, через те, як воно урвалося, через тривалу мовчанку на відстані я не могла відхилити твоє прохання, не видавшись цинічною. Окрім того, я хотіла сказати тобі те, що сказала: я вже не твоя і вже ніколи не зможу бути твоєю. Я хотіла сказати це тобі спокійно, щоб уникнути для мене й для тебе будь-якої болісної омани, будь-якої небезпеки, будь-якої прикрості в майбутньому. Ти мене зрозумів?
Андреа мовчки нахилив голову, майже доторкнувшись до її колін.
Вона скуйовдила йому волосся жестом, який був колись дуже ніжним.
– Окрім того… – провадила вона тоном, від якого він затремтів усіма фібрами своєї душі, – а крім того… я хотіла сказати тобі, що я тебе кохаю, кохаю не менше, аніж колись, що ти досі є душею моєї душі і що я хочу бути твоєю найдорожчою сестрою, твоєю найніжнішою подругою. Ти мене зрозумів?
Андреа не ворухнувся. Вона, обхопивши його скроні своїми долонями, підняла його обличчя; вона хотіла заглянути йому у вічі.
– Ти мене зрозумів? – повторила вона ще ніжнішим і ще більш покірливим голосом.
Її