Дантон, більш щирий, ніж англійці, говорив: «Ми не будемо судити короля, ми вб’ємо його». Він говорив також: «Ці священики, ці дворяни ні в чому не винні, але вони мусять померти, бо їм немає місця у нашому житті; вони гальмують хід подій, вони – перешкода майбутньому». Слова ці здаються страх якими глибокими, однак розмаху генія в них немає: адже з них випливає, нібито невинуватість – дрібниця і мораль можна відсікти від політики, не завдавши останній шкоди, а це неправильно.
Дантон не вірив у принципи, які захищав; він убирався в революційні шати лише задля того, щоб досягти успіху. «Приходьте горланити разом з нами, – радив він одному юнакові, – коли розбагатієте, ви зможете робити все, що захочете». Він зізнався, що не продався двору тільки тому, що за нього недорого давали: безстидство розуму, який знає собі ціну, і користолюбства, яке репетує про себе на всю горлянку.
Поступаючись у всьому, навіть у потворності, Мірабо, підручним якого він був, Дантон перевершував Робесп’єра вже тим, що не давав злочинам свого імені. Він зберігав релігійні почуття: «Не для того ми боролися з забобонами, – говорив він, – щоб запанувало безбожжя». Його пристрасті могли бути вжиті на благі наміри вже хоча б через те, що були пристрастями. Засуджуючи вчинки людей, слід зважати на їхню вдачу. Злочинці, подібно Дантону наділені палкою уявою, видаються, саме через нестриманість їхніх промов та розтління звичаїв, більш порочними, ніж злочинці з холодним серцем, тоді як насправді вони порочні меншою мірою. Це зауваження так само справедливе й щодо народу: у масі своїй народ – пристрасний поет, автор і виконавець п’єси, яку він грає з власної або чужої волі. Його безчинства – наслідок не так природженої жорстокості, як несамовитості натовпу, захмелілого від видовищ, а надто видовищ трагічних; недаремно в тих паскудствах, які чинить народ, завжди є щось надмірне – здається, ніби натовп непокоїть те, чи достатньо промовистий у нього вигляд і чи сильне враження він справляє.
Дантон тепер ускочив у пастку, яку сам наготував. Скільки б він не кидав хлібні кульки в обличчя суддям, як би сміливо і благородно не тримався, скільки б не збивав суд з пантелику, не завдавав страху Конвентові, не міркував логічно про ті злочинства, що привели його ворогів до влади, скільки