Замогильні записки. Франсуа Рене де Шатобріан

часу чи проти нього, він то вів своєю чудовою силою хвилі за собою, то розтинав їх. Люди були в його очах лише засобом панувати; його щастя жодним чином не залежало від щастя інших людей: він обіцяв дати їм волю – він закував їх у кайдани; він відгородився від них – вони від нього віддалилися. Єгипетські царі споруджували свої поховальні піраміди не серед квітучих садів, але серед безводних пісків; ці гігантські надгробки височать у пустелі, подібні до вічності: такий самий пам’ятник спорудив Бонапарт своїй славі.

      Книга сьома

      ‹Шлях із Філадельфії до Нью-Йорка›

      2

      Північна річка. – Пісня пасажирки. – Олбані. – Пан Свіфт. – Від’їзд у товаристві провідника-голландця до Ніагарського водоспаду. – Пан Віоле

Лондон, квітень – вересень 1822 року

      У Нью-Йорку я сів на пакетбот, що плив до Олбані, місто у верхній течії Північної річки. На борту зібралося багато народу. Першого дня, майже надвечір, нам подали фрукти і молоко; жінки сиділи на верхній палубі на лавах, чоловіки – на підлозі біля їхніх ніг. Незабаром усі затихли: краса природи не схиляє до розмов. Раптом хтось вигукнув: «Ось місце, де взяли в полон Есґілла». Всі стали просити квакершу з Філадельфії заспівати баладу, відому під назвою «Есґілл». Корабель увійшов до ущелини; голос пасажирки то губився серед хвиль, то набирав силу, коли ми пливли уздовж берега. Доля молодого воїна, коханця, поета і сміливця, якого Вашинґтон сподобив співчуття, а нещасна королева – заступництва, надавала цій романтичній сцені чарівності. Мій покійний друг пан де Фонтан кинув сміливі слова про Есґілла саме тоді, коли Бонапарт мав намір посісти трон, що належав Марії Антуанетті. Американські офіцери, здавалося, були зворушені піснею пенсільванки: спогад про минулі знегоди вітчизни допоміг їм краще оцінити нинішнє благоденство. Вони з хвилюванням оглядали береги, ще недавно наповнені військами і гуркотом гармат, а нині огорнені глибоким спокоєм, ці позолочені останніми променями згасаючого дня, сповнені щебетання птаха-кардинала, туркотання припутня, співу пересмішника береги, мешканці яких, спершись ліктем на повиті бігноніями огорожі, проводжали очима наш пакетбот.

      Прибувши до Олбані, я подався на пошуки пана Свіфта, до якого у мене був лист. Цей пан Свіфт купував хутро у індіанських племен, що жили на території, якою Англія поступилася Сполученим Штатам, – адже цивілізовані держави, як республіки, так і монархії, безцеремонно ділять між собою американські землі, що їм не належать. Вислухавши мене, пан Свіфт висловив вельми розумні міркування. Він сказав, що неможливо вирушити в такі серйозні мандри так одразу, одинцем самотнім, без допомоги, без підтримки, без рекомендаційних листів до англійських, американських та іспанських постів, які зустрінуться на моєму шляху; якщо мені й пощастить, додав він, і я без пригод мину ці глухі місця, я опинюся серед льодів і помру від голоду й холоду; він порадив мені спершу обжитися в тутешніх краях, вивчити сіу, ірокезьку, ескімоську мови, зазнайомитися