Для краєзнавців і просто цінителів старожитностей найцікавіше на кладовищі знаходиться значно далі від центральних алей. Перші офіційні поховання, що збереглися, датуються серединою дев’ятнадцятого сторіччя: старе єврейське кладовище, склепи винищеної аристократії, промисловців та купців, надгробки та пам’ятники роботи видатних скульпторів. Більшість з них – об’єкти підвищеного піклування, за ними в приватному порядку старанно доглядає не тільки Сергій Кіндратович, а й відомий місцевий краєзнавець Микола Сікорський, який знає історію чи не кожної могили. Краєзнавець якраз сидить за столом у потаємній кімнаті в конторі директора ЦМК, щохвилини поправляє розкуйовджену на вітру зачіску, обома долонями від лоба до маківки ретельно проводячи по голові, і наливає в чашки домашнє вино. Зовнішньо і внутрішньо, структурно Сікорський – пряма протилежність свого приятеля: високий, висохлий, з жвавим гострим обличчям, акуратно зачесаним назад сивим волоссям, світлим поглядом людини, яка не звикла мати справу з грошими, підприємництвом. Здалеку, коли йде, краєзнавець нагадує циркуль – своїми довгими кроками він наче міряє землю: а ну ж-бо, скільки там залишилося нам до обрію?! А так воно і є насправді – Микола Степанович, запеклий колекціонер листівок, світлин та всіляких інших старожитностей, пов’язаних із рідним містом, ретельно вивчає локальну історію, прискіпливо ставлячись до кожної деталі, наче й дійсно, крокуючи сторіччями, заміряє простір і час із точністю до йоти. Сікорський мав багато праць та публікацій, тісних зв’язків із закордоном, звідки до нього писали нащадки графів та колишніх володарів заводів, що чкурнули в сімнадцятому році минулого століття, полишивши тут усе. Певне, обидва друга щось знали таке про цей світ, чого не знали інші, інакше важко пояснити, чому вони доглядали, як могли, за всіма цими склепами та могилами о несприятливих для таких справ десятиліть. Але після того, як «залізна завіса» впала, сюди натовпом поїхали нащадки аристократів та капіталістів – і радість їхня від доглянутих поховань пращурів не мала меж вдячності.
Звісно, Микола Степанович чинив таку добру справу не лише через те, щоб проводити поглиблені історичні розвідки. Він давно мав і інший, якщо можна так висловитись, метафізичний інтерес до смерті, що виник, як то часто буває