Я готувався до проби зносин з потойбічнім світом і неначе забув за світ цьогобічний – а він нараз дав себе сильно знати. Більше! Змінилося усе моє життя…
Це сталося в період найбільш енергійної роботи: я вивчав англійську мову для можливости втягти до своєї скарбниці знань і те, що має література на тій мові. А я вже прочитав Траверса Ольдфільда, Роджерса, Едмонда, Леє, Гаддока, Ґреґорі й иньших. А в той же самий час я силкувався зрозуміти таємні елементи людського «я», одичні сили, його флюїдичний стан речей і т. п. Я ж хотів прийти до роботи не учнем, а рівноправним діячем, отже учився без упину.
І от раз, коли я, ввесь переповнений нечутними звуками, з очима розкритими прямо в тайну будучих знань, вибіг до саду, щоб походити по тінистих вогких алеях та подихати свіжим повітрям – нараз перестрів мене дядько.
Зупинив мене рухом руки й похмуро сказав:
– Завтра о восьмій годині вечора я приїду з дружиною. Маєш її привітати. Гадаю, що не потребую вказувати на доконечність пристойного одягу.
Повернувся на каблуках і пішов.
Я був більш як над міру здивований. Хотів щось спитати, але дядька вже не було.
Потім я опам’ятався. Що з того, що десь хтось жениться, хтось виходить заміж, когось давлять радощі, а ще когось тішить горе? Все це дрібниці. Я не розумів тоді, що то – все.
За хвилину я й забув уже про сповіщення дядька, знов обхопило мене зачудовання перед тайною сил. Я щойно прочитав, що окрім свідомого сомнамбулізму, який за свій рахунок бере той чи иньший феномен, існує ще сомнамбулізм несвідомий, коли сам медіюм відрікається від того чи иньшого явища, причиною якого все ж був він сам. Я напружено мислив над частковим автосомнамбулізмом, тобто явищем, коли медіюм силою своєї волі може виводити з сомнамбулічного сну одну якусь частину свого організму й зоставляти у сні решту. Я з захопленням дивився на результати робіт фотографа Вітті: ні він, ні иньші присутні не бачили світових феноменів, бачив їх тільки медіюм і… фотографічний апарат.
Він довів, що ті явища були реальні, а не плід розтривоженої уяви медіюма. І де вже мені було, так захопленому цікавою роботою студіювання, пам’ятати слова дядька. А коли я й пригадував їх, то з серцем: можна би, здається, дядькові й подарувати мені оті години безплідної трати часу.
Але потім стрій моїх думок чомусь змінився.
Жінка… В нашому замку буде жити жінка. Хто вона?… Що вона?…
І якась тривога, і якийсь неспокій, і якась цікавість заволоділа мною. Ще не стала нога жінки на нашому порозі – а вже прийшла якась руїна, щось затривожило мій дух. Перед моїми очима почали проноситись тисячі безтілесних образів, прекрасних постатей. У таємних одежах зі стрілою в руці вони спліталися в блискуче коло, віяли