Ми обмінялися поглядами, карлик вхопив мою руку і стиснув так, що я ледве витримав.
– Пардон! – заскрипів він, як криничний журавель. – Але я вважаю за потрібне представитися в тому значенні, щоб гість пізнав відразу, з ким має діло, і не судив по моєму вигляду, що в мене немає сили!
Він засичав і вишкірив два ряди здоровезних зубів, а те «моєму вигляду» виголосив гордо.
Я сказав, що не люблю ніяких доказів сили таким способом, але мачуха перебила:
– Від брата треба все приймати, тим більше, що він – доктор.
Мені було байдуже, хоч би він був міністром. Та Нюнько напосівся на мене:
– Я чоловік практичний, здоровий розум – це моє серце. Стою на чолі фінансових та політичних інституцій і маю голос у головних суспільних справах.
Я дивувався з того свого «брата», мене забирала лють і милосердя, а вкінці – страх. Легко було зміркувати, що між нами щось важливе трапиться.
Він почав говорити про поезію й мистецтво і сказав, що не терпить їх, бо «плаксиві, бідні розбиваються в потемках і самі не знають, чого хочуть».
Мені стало нестерпно.
– Я сподівався, що ви це скажете, але чи не приходило ніколи вам на думку, чому саме поезія така і хто цьому винен?
Він хотів був відповісти однією з тих витертих бюрократичних фраз, якими воюють звичайно двоногі песиголовці, та я його зразу ж збив згори:
– Це тому, що наша поезія й мистецтво не мають ґрунту під собою, і доки політична влада буде в таких руках, як досі і як ваші, то нема надії на кращу долю народу…
Після вечері я лишився на самоті.
Вікно було відчинене у великий сад, і до мене навідалися мої товариші – думки.
Не хворий я, але життя без материної ласки, між чужими, самотнє життя в кривді й приниженні передчасно зломило мою юність.
Тепер мене кололи терняні думки.
Виперли мене з рідної хати, все забрали. Для Нюнька. За те, що він народився калікою, обдарували його серцем і достатком. А я народився здоровим, і за це мене позбавили всього.
Я сперся на підвіконня, оглядав усе навкруги – рідне, знайоме.
Тут давно покинув я вівці й сопілку, взяв материні співанки й пішов у малярську школу. Опинився між тісними мурами, як птах у клітці. І ті мури, і той студений світ довкола огрівав теплом своєї рідної матері. В чужу, темну кімнату навідувалися дитячі сни й привиди, які приніс я з далеких, рідних лісів від моєї неньки. Ті щирі приятелі – сни – гуртувалися все самотніми вечорами й безсонними ночами довкола вогню, що палав у мені до мого поневоленого народу. Це була одинока відрада на чужині.
Гей, гей!.. Бувало, вибіжу до Сенюкового Олекси, сховаємося в саду, зладимо плужок із старого вістря та й оремо землю… Та Олекса давно помер,