Антологія української готичної прози. Том 2. Антология. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Антология
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Ужасы и Мистика
Год издания: 2014
isbn: 978-966-03-6945-0
Скачать книгу
та міг, поганяв коней. Але коні не були скоріші від Федька, і ми якраз приїхали, коли поїзд від’їхав.

      Дворець стояв посеред поля, і в ньому під ту пору, крім чорного, старого пса, не було нікого. Ждальня зачинена на ключ, бюро також, роби що хоч!

      Сів я на лавку та й жду. Переді мною шини, направо й наліво біжать, якби здоганяли себе.

      На закруті зливаються в одну сіру смугу і гинуть.

      По обох боках поля. Одні зорані, другі вже засіяні, треті ще вкриті стернею. Часом птах перелетить над ними, часом заєць шульне стернею, і – тихо.

      Видно, як вечір спускається на землю… Посидів я, подумав, а дальше встав і почав напрасно добуватися до ждальні.

      – А який там дідько розбиває двері! – зверещав жіночий, пискливий голос ізгори. – Поїзд від’їхав, та й спокій!

      – Я хочу підождати до другого, – кажу.

      – Другий не йде, аж завтра. Тут уночі ніякі поїзди не ходять.

      «Дивне диво! – думаю собі. – Такий рух, а поїзди тільки в днину ходять». Але той самий жіночий голос пояснив мені, що тут, зараз за селом, у темній долині є такий непевний міст, що може кожної хвилини впасти, і тому туди ніччю ніякі поїзди не ходять.

      Я хотів дальше випитуватися, але вікно над моєю головою замкнулося з лоскотом, і я довідався тільки, що незабавом верне сам пан начальник із села і скаже, що буде треба.

      Чекаю я на того начальника. Де які розклади їзди були – попрочитував, де які оголошення висіли – по десять разів розглянув, аж укінці і начальника діждався.

      Був то просто старший будник, що повнив на невеличкому двірці службу і урядника, і касієра, а як треба було, то і клунки до поїзду подавав. Від нього довідався я, що тут справді збудували такий поганий міст, що вже раз валився; тепер його перед кожним поїздом докладно осмотрюють, і тому туди ніяка залізниця вночі не ходить.

      – А що я тут, бідний, до завтра буду робити? – питаю пана начальника.

      – Га! Робіть що хочете. Було не спізнятися. Ліпше приїхати годину скорше, як мінуту пізніше, – відповідає з учительською повагою. – Найліпше їдьте до села. Там переночуєте в дворі або на приходстві, а завтра до поїзду.

      Це була справді одинока рада.

      – А як же те село називається?

      – Підбереззя.

      – Підбереззя? То чудесно! Тут є мій товариш священиком… Гей, Федьку! Завертай коні! Їдемо до Підбереззя.

      За хвилину я знов сидів Федькові за плечами і наглив його, щоби їхав скорше, бо люди положаться спати. Федько знов крутив кудлатою головою і казав, що він там їздив недавно з панотцем і було далеко пізніше, а не спали.

      – Коли ж ти їздив? – питаю.

      – На празник, – відповідає спокійно Федько.

      Приїхали ми до Підбереззя вночі. Допиталися до попівства – заїздимо. З комина куриться, і в однім вікні світло. «Славити Бога! Видно, що не вснули». Зліз я з того поганого возиська – йду.

      В городці – дивно. Ніби якісь грядки, ніби цвіти, але всьо те запущене, заросле, як образ намальований і замазаний. Так само в хаті. Видно достаток, видно порядок, нема ладу. Якоюсь пусткою віє з того дому.

      Так буває, коли вернемо з далекої дороги. Застанемо усьо вимите, вичищене,