«Я називаю життям – усе бути у прагненні. Вдовольнитись почуттям задоволення – це певна смерть».
«Думку, що не має в собі зерна небезпеки, не варто й називати думкою».
«Непокора – це основна чеснота людини: завдяки непокорі здійснився поступ, завдяки непокорі й бунтарству».
«Всі великі думки небезпечні».
І так неоднораз у Вайлда мислительська напруга розряджується осяйним проникненням у саму суть явищ: і коли він каже, що історія англо-ірландських стосунків – це «історія ганьби Англії», і коли він називає «найтрагічнішим фактом усієї Французької революції те, що голодний селянин Вандеї пішов помирати за огидну справу феодалізму», і коли він зауважує, що «високоморальне обурення сучасників проти Золя – це обурення Тартюфа на те, що його викрито». А коли він у статті «Душа людини за соціалізму» висловлює сподівання, що саме за соціалістичного ладу настане справжня свобода особистості, то має на увазі зовсім не більшовицьку чи нацистську його модель, а хіба-що вже шведську.
Для України ім’я Оскара Вайлда зовсім не таке далеке, як то може видатись на перший погляд. Якщо за останні півста літ видано в українських перекладах «Баладу Редінзької тюрми», казки і «Портрет Доріана Ґрея», то за перші десятиріччя XX віку українською мовою вийшло до десятка невеликих книжок Вайлда і чимало друків було в періодиці (казки, оповідання, поезії, «Соломея»). Намір видати Вайлдів роман мала «Книгоспілка», але не встигла це здійснити до початку репресій 30-х років, коли кількість україномовних видань обвально скоротилася. Дальші спроби пересадити Доріана Ґрея на український ґрунт навдивовиж унісонно вписуються в драматичну життєво-творчу парадоксальність Вайлда: талановитий прозаїк Валер’ян Підмогильний, перемістившись волею партії на Соловки, перекладає там Вайлдів роман; рукопис перекладу не зберігся – завдяки ще й ювілейним розстрілам 1937 року в урочищі Сандормох.
Через чверть віку включився в українську в’язнично-перекладацьку традицію – від Павла Грабовського до Григорія Кочура – інший табірник-українець і, користаючи з відлигової смуги «розвинутого соціалізму», здійснив новий переклад цього роману, вивіз рукопис на волю і навіть домігся його видання в Києві 1968 року, сам о тій порі ледь не завернувши назад у братньо-табірну Мордовію.
З’являлися в Україні різного часу – з вимушеними інтервалами в кілька десятиріч, коли було не до чистої естетики, – і критичні студії про Вайлда, і оригінальні художні твори аналогічної з Вайлдом проблематики Миколи Вороного, О. Олеся, Миколи Зерова, Павла Филиповича та інших. Маємо – як то не дивно – і музичні твори на Вайлдові сюжети: це симфонічна увертюра «Доріан Ґрей» киянина, а потім заморського емігранта