Обличчя літньої жінки сполотніло під грубим шаром пудри; сухі її губи скривились у болісній спазмі. Сібіл метнулась до матері, обвила за шию руками і поцілувала.
– Пробач мені, матусю. Тобі, я знаю, боляче згадувати про нашого тата. Але це тільки тому, що ти його так гаряче кохала… Не треба цього смутку. Сьогодні я так само щаслива, як ти була двадцять років тому! Ой мамо! Дай мені стати щасливою на все життя!
– Дитя моє, ти ще надто молода, щоб думати про кохання. Та й що ти знаєш про цього юнака? Тобі навіть ім’я його не відоме! І так зовсім не личить поводитись. Тим більш тепер, коли Джеймс від’їздить до Австралії і в мене стільки клопотів, тобі б треба бути розважливішою… Проте, якщо він багатий…
– Ой мамо, мамо, дай мені стати щасливою!
Місіс Вейн глянула на дочку і стиснула її в обіймах з тим театральним жестом, які в акторів, бува, стають мало не другою натурою. У цю хвилину двері відчинились – і до кімнати ввійшов трохи незграбний присадкуватий хлопчина з кучмою каштанового волосся на голові і непропорційно великими руками й ногами. Він не мав і знаку сестриної витонченості, так що ледве можна було повірити в близьку спорідненість між ними. Місіс Вейн сторожко подивилась на сина, і усмішка її поширшала. Вона уявила собі, як то разюче має виглядати ця сцена в синових очах.
– Ти б трошки поцілунків приберегла мені, Сібіл, – добродушно пробурчав хлопець.
– Та ти ж не любиш, коли тебе цілують, Джіме! – вигукнула Сібіл. – У-у, такий страшний ведмедисько! – І, підбігши до брата, вона обняла його.
Джеймс Вейн ніжно глянув на лице сестри.
– Сібіл, ходім прогуляємось наостанці. Я ж, мабуть, ніколи вже не повернуся до цього осоружного Лондона. Та я певен, що й не жалкуватиму за ним.
– Сину мій, не кажи таких страшних слів, – зітхнула місіс Вейн, беручись лагодити якесь театральне вбрання в позлотицях. Її трохи розчарувало, що Джеймс не приєднався до них двох із дочкою, – тоді б картина була ще ефектніша.
– Чом не казати, мамо? Я ж так і думаю.
– Ти, сину, завдаєш мені болю. Я вірю, що, домігшися статку, ти повернешся з Австралії. У тих же колоніях не знайдеш пристойного товариства. Там і натяку на щось таке нема… Отож ставши багатим, ти повинен повернутися назад і влаштуватись у Лондоні.
– «Пристойне товариство!» – відгарикнувся хлопець. – Я й чути про нього не хочу. Мені лишень би заробити грошей, щоб забрати тебе й Сібіл з театру. Я ненавиджу театр!
– Ой Джіме! Ну нащо ти так? – сміючись, сказала Сібіл. – Але ж ти направду збираєшся зі мною прогулятись? О, це чудово! Я боялася, що ти підеш прощатися зі своїми приятелями – з Томом Гарді, який дав тобі цю бридку люльку, або з Недом Ленґтоном, який глузує з тебе, коли ти палиш