– Для вас, герцогине, я завжди вільний, – з уклоном промовив лорд Генрі.
– О, це і дуже гарно, і дуже погано з вашого боку! – скрикнула герцогиня. – Отже, майте на увазі: ми вас чекатимем.
З цими словами вона велично випливла з кімнати, а за нею і леді Еґата та інші дами.
Коли лорд Генрі знову сів, містер Ерскін підійшов до нього і примостився поруч, поклавши руку юнакові на плече.
– Ви розмовляєте так, що куди там тим книжкам! – сказав він. – А чому б вам не написати від себе книжку?
– Я занадто люблю читати книжки, містере Ерскін, щоб іще морочитись писанням їх. Певна річ, я б не проти написати роман, такий пишний, як перський килим, і так само фантастичний. Але у нас в Англії публіка цікавиться лише газетами, букварями й енциклопедіями. З усіх народів світу англійці найменше знаються на красі літератури.
– Боюся, ви маєте слушність, – погодився містер Ерскін. – Я й сам свого часу мав намір стати письменником, хоча давно вже скинувся цієї думки… А зараз, мій юний друже, коли дозволите мені так вас називати, чи можу я запитати – ви серйозно все це говорили за полуденком?
– Я зовсім забув, що тут говорив, – осміхнувся лорд Генрі. – Мабуть, якісь дурниці?
– Так, і дуже небезпечні. Я без жарту гадаю, що ваш вплив вельми загрозливий, і коли що станеться з нашою доброю герцогинею, ми вважатимем вас за головного винуватця… Але мені було б цікаво побалакати з вами про життя – знаєте, моє покоління таке нудне! Коли-небудь, як Лондон обридне вам, завітайте до мене в Тредлі. Там, за чаркою чудового бурґундського, – на щастя, його в мене ще досить, – ви б виклали свою філософію насолоди.
– Це буде чарівно! Візит до Тредлі – велика честь. У Тредлі надзвичайний господар і надзвичайна книгозбірня.
– Ви прикрасите її своєю присутністю, – з ґречним уклоном відповів літній добродій. – Ну, а тепер я мушу попрощатися з вашою милою тітонькою. Мені пора в «Атенеум».[31] Це година, коли ми там куняємо.
– Всі ви, містере Ерскін?
– Так, усі сорок чоловік у сорока кріслах. Ми готуємось до засідання в Англійській літературній академії.
Лорд Генрі, сміючись, підвівся.
– А я піду до Гайд-парку.[32]
У дверях його руки доторкнувся Доріан Ґрей.
– Дозвольте й мені піти з вами, – пробурмотів він.
– Але ж ви, здається, обіцяли зайти до Безіла Голворда?
– Я радше пішов би з вами. Мені навіть потрібно з вами піти! Дозвольте мені! І ви обіцяєте розмовляти зі мною весь час? Ваша мова така чарівна, як ні в кого.
– Ой, я вже набалакався сьогодні, – посміхнувшись, заперечив лорд Генрі. – Зараз мені хочеться хіба що дивитись на життя. Коли це вас цікавить – ходімо, подивимось разом.
Розділ IV
Одного дня місяцем пізніше Доріан Ґрей сидів у розкішному кріслі в маленькій бібліотеці будинку