– Рушай! – скомандував полковник.
– Куди? – приголомшено запитав Нік.
Полковник квапливо відчинив дверці, майже виштовхнув Ніка з мікроавтобуса. Вистрибнув сам. Показав рукою на п’ятиповерхівку за огорожею дитячого садка.
– Другий парадний, он той. Одразу біжиш із ним за будинок до дороги. Ловите приватника й на вокзал. Потяг через півгодини.
Нік перестрибнув через невисоку огорожу, підбіг до будинку. Побачив хлопця, що вискочив із парадного.
– Гей, – крикнув йому. – Сюди!
Вони вибігли разом до дороги. Нік підніс руку. Поруч загальмували білі «Жигулі».
– На вокзал?! – напівзапитав Нік водія, що опустив скло в дверцях.
– Сідайте! – сказав той.
Поки їхали, водій із цікавістю роздивлявся двох пасажирів у однакових джинсових костюмах.
Помітивши інтерес водія, Нік теж оглянув себе, обернувся до Сергія, і гримаса нерозуміння застигла на його обличчі. Джинсові костюми були дійсно однакові й навіть, здається, одного розміру. Навіщо це треба було полковникові? Щоб легше було стати «своїм хлопцем» для Сергія?
Нік похитав головою. Озирнувся ще раз на Сергія – той сидів, мовчки втупившись у потилицю водія. Він чи то був іще п’яний, чи то такий приголомшений тим, що сталося, що ніяк не міг отямитися. Слава богу, він не помітив наполегливо-цікавого погляду водія.
15
Потяг відходив із дванадцятої колії, і їм довелося бігти спочатку по підземному переходу, а потім і вздовж потяга, відшукуючи потрібний вагон.
Нарешті всілися на нижній полиці, перевели подих. Сергій уперше зосереджено подивився на Ніка.
– Хто ти такий? – запитав він.
– Звуть Нік, потім усе поясню.
Сергій в’яло посміхнувся й кивнув.
«Що я йому потім поясню? – роздратовано подумав Нік. – Що я можу йому пояснити?…»
Він замислився, а потяг тим часом сіпнувся і покотився в невідомість. Загальний вагон був напівпорожній і, таким чином, ставав плацкартним.
Товста провідниця взяла у них квитки.
– Білизну брати будете?
Нік кивнув.
– Заховати що-небудь потрібно?
– Що? – Нік підвів на неї здивований погляд.
– Що-що! Від митниці! – Вона подивилася на «загальмованого» пасажира як на ідіота.
– Ні, дякую.
– Ваші проблеми, – кинула вона й пішла далі по вагону.
Через три години, коли обоє вони вже спали, потяг різко зупинився. У вагоні спалахнуло світло, і хтось крикнув хрипким голосом: «Кордон! Підготувати паспорти!»
Нік поліз у кишеню джинсової куртки. Витягнув свій паспорт, підніс до очей. Він і не розглянув його до пуття вчора. Пам’ятав тільки, як отримав від Івана