– Не буду я Кирило Тур, коли оцей їздець не за нами! І коли хочеш знати, чи бистре в мене око, то скажу тобі й хто се. Се молоде Шраменя. Пішло по батькові, як орля по орлові. Враг мене візьми, коли я не догадуюсь, який заряд імчить так швидко сю кулю!
– Море, драгий побро! – крикнув Чорногор. – Чого ж ми гаємось? Утікаймо!
– Не такий, брате, в його кінь, щоб утекти нам із отмицею. Тайна що воно здасться? Ні, лучче станьмо та даймо бій по-лицарськи.
– Бре, побро! Що ж із того буде? Нас двоє, стріляти нам проти його не приходиться, а на шаблях Шраменкові не врадиш ти нічого. А хоч і врадиш, то нехутко, ще надбіжать та й однімуть дівойку.
– Знаю я, брате, – каже Кирило Тур, – як Шраменко рубається; тим-то й не хочу у такому разі показати йому свою спину. Поглянь, поглянь, як махає шаблею! Мов запрошує добрих приятелів у гості. Нехай я буду казна-що, а не запорожець, коли сьогодні з нас один не достане лицарської слави, а другий лицарської смерті!
– Дак ти хочеш, побро, один на один битись?
– А то ж як? Лучче мені проміняти шаблю на веретено, аніж напасти вдвох на одного!
Тим часом Петро над'їжджав усе ближче да ближче, а як побачив, що Леся махає хусткою, то ще більш почав гнати коня.
Запорожці тілько що перехопились через узенький місток над проваллєм, що промила вода з одного байрака в другий. Кирило Тур спустив бранку додолу і передав побратимові, а сам зліз із коня, розібрав ветхий місток і покидав пластини в проваллє. А на дні в проваллі рине й реве вода, підмиваючи крутії береги.
– Що оце ти твориш, побро? – питає Чорногор.
– Те, щоб Шраменя перш доказало, що згідне воно битись із Кирилом Туром.
– Бре, побро! Коли думаєш, що через проваллє йому не перескочити, покиньмо його, а самі доберемось скоріш до тайника.
– Еге! Може, у вас у Чорній Горі так роблять, а в нас над усе – честь і слава, військова справа, щоб і сама себе на сміх не давала, і ворога під ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб ціла була голова на плечах. Не сьогодні, дак завтра поляже вона, як од вітру на степу трава; а слава ніколи не вмре, не поляже, лицарство козацьке всякому розкаже!
Тим часом, як низовий розбишака мізковав про лицарську славу, Петро мчавсь на його з шаблею. Уже близько. Як ось кінь – тиць! Зупинивсь над проваллєм, уперсь передніми ногами да аж захріп, настороживши уші.
– Ге-ге-ге! – каже по другий бік, сміючись, запорожець. – Мабуть, не по нутру тобі такі ярки!
– Іродова душа! – крикне йому Петро. – Так-то оддячив ти пану гетьману за гостину!
– За гостину? – каже. – От велике диво! У нас у Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий хоч трісни – ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А сі городові кабани усе мають за власне, що перші забрались у баштан!
– Юда