Аж ось з обох боків дороги закопотіли коні, затріщало сухе гіллє під копитами, і показались крізь зелену ліщину кармазини. Їх наздогнали запорожці, – тих двоє, що одрізнились коло братства од прощальників.
Череваниха з дочкою самі не знають, чого злякались. Бо сі гультяї ідуть не по-людськи: не глядять і дороги, а так куди здря і мчаться по гаю; тілько все крутяться поміж деревом коло ридвана; не попереджують і ззаду не остаються. А коні наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть, як кози, то сюди, то туди поміж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпається копитами на кручу, то отеє з кручі кинеться в проваллє, і не видно її стане, тілько глухо тупотить і хропе у байраці. Наші не раз уже думали, що кінь перекинувсь назад і задавив їздця під собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграє на сонці кармазинами.
Так, поринаючи да крутячись, мов не перед добром, запорожці перекликались через дорогу, як хижії орли, і повели таку розмову, що в наших прочанок і душі не стало.
– От, брате, дівка! – гукне один. – Нехай я буду шмат грязі, а не лицар, коли я думав, що є на світі таке диво!
– Еге, є сало, та не для кота! – озветься другий через дорогу.
– Чом же не для кота? Хочеш, зараз поцілую!
– А як поцілують коло стовпа киями?
– Що мені киї! Та нехай мене хоч зараз рознесуть на шаблях!
Леся боялась, щоб справді він не напавсь на неї; аж тут на дорозі байрак. Запорожці так і кинулись туди, як тії демони.
– Василю! – каже тоді Череваниха. – Куди отеє ми заїхали? Що отеє з нами буде?
– Не бійся, пані, – каже, всміхнувшись, Василь Невольник. – Добрі молодці тілько жартують. Вони зроду дівчат не займають.
А Череванисі щось дуже сумно. Звеліла їхати швидше, щоб наздогнати своїх. Як ось запорожці знов по боках дороги. Жупани позабризкували в грязь у байраці, да їм про те байдуже.
– Гей, брате Богдане Чорногоре! – гукне знову старший. – Знаєш, що я тобі скажу?
– І вже!.. Путнього не скажеш, прилипнувши до баби.
– Отже почуєш од мене таке, що аж оближешся!
– Ого!
– І не ого! Ось слухай. Хоч Січ нам і мати, а Великий Луг батько, та для такої дівчини можна покинути і батька, й матір.
– Чи вже б то?
– А то що хіба?
– Куди ж тоді?
– Овва!
Тут запорожці знов ізчезли, як мара. Мати й дочка думали, що в їх і справді щось недобре на думці; а Василь Невольник похитав головою да й каже:
– Що за любий народ оці братчики! Ох, був і я колись таким вигадчиком, поки літа не приборкали та проклята неволя не примучила! Гасав і я, як божевільний, по степах за кабардою;[75] вигадував і я усякі вигадки; знали й мене у