А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота.
– Хто такий?
– Запорожець!
– Чего ради?
– Спасатися!
Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з музиками і скоками, і солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне волосяну сорочку, да й почав спасатись.
Так-то розказують старі люде про тих прощальників.
Отже й тепер, перед Шрамом да Череванем, висипали вони з улиці, як із рукава, танцюючи. Чуприндирі такі, що любо глянути. Ідучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, навприсядки, да через голову, да колесом! А бурсаки, повибігавши за ограду, дивляться на їх да й плачуть.
– Не плачте, дурні! – кажуть їм запорожці. – Дніпро тече просто до Січі…
Дома в себе вони, кажу, ходять, було, у дьогтяних сорочках да в дірявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такі жупани, що хоть би й гетьманові, – і все, щоб тілько показати перед миром, що запорожцю тії сукна й блаватаси все одно, що й семряга.[73] Зараз, чи калюжу вбачить де на дорозі, так у калюжу й лізе в кармазинах; чи ширітвас[74] дьогтю зуздрить, так і вскочить туди з сап'янцями. Химерний дуже був народ!
Шрам хоть і сердивсь на запорожців, да й сам не постеріг, як задививсь на них. Добрії молодці багато інколи діяли людям шкоди по Вкраїні, да, мимо того, якось припадали до душі всякому. Не раз доводилось мені самому слухати, як інший дід, споминаючи їх пакості, зачне, було, їх коренити, а далі, як заговориться, як забалакається про їх звичаї да ходи, то й сам не знає, чого йому й жаль стане сіромах, і зачне сива голова гуторити про них, як про своїх родичів. Чим же то, чим тії запорожці так припадали до душі всякому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось і смутно дивились на Божий мир. Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта одна. Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожжє іспоконвіку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї огонь. Тим-то, мабуть, воно й славне поміж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душі всякому!
Черевань, дивлячись на тії скоки й викрутаси, аж ногою притупував, узявшись у боки.
– От, бгате, – каже Шрамові, – де люде вміють жити на світі! Коли б я був не жонатий, то зараз би пішов у запорожці!
– Не знать, що ти провадиш, свате! – дав йому одвіт Шрам. – Тепер чесному чоловікові стид мішатись між сі розбишаки. Перевернулись тепер уже кат знає на що запорожці. Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий