Тим часом пан Бохенський задер підперезане пишною білою краваткою підборіддя і з войовничим гонором скомандував:
– Йдемо звідси, Ево, порядним людям нема чого робити в осиному гнізді! Ми, доню, пригріли на своїх грудях зміюку! Правду кажуть, у тихому болоті чортівня водиться! Я від тебе такого не сподівався, тому гроші на твоє утримання будуть урізані до мізера! І більше ніякого Парижа, ці університети – розсадники нових віянь, які нас погублять! Одна лише мати твоя, Царство їй небесне, була у твоїй сім’ї птахом високого польоту і не зналася зі всякою скверною! Я їй обіцяв, що прослідкую за твоїм вихованням! І я прослідкую!
Після такої рясно пересипаної приказками тиради пан Бохенський схопився на ноги, стиснув у руці тростину, повернувся всім пузом до доньки, і… панна Ева елегантно скинула зі свого пальчика перстеник, який у нас на чорному ринку потягнув би на цілих триста гульденів. По тому вони гонорово помарширували собі геть.
Усі тут говорили і діяли з гонором. Усі, крім мене. А де його взяти, гонор той, ніхто не каже. Вважається, що таким, як я, він сто літ не потрібний.
Може, й не потрібний, я з панами не сперечаюся. Я їх грабую.
– Я сам від себе такого не сподівався, – тихо промовив їм услід двадцятилітній панок, котрий так необачно назвав мене своїм товаришем. – Не сподівався, що зможу так легко говорити людям усе, що думаю. Виявляється, правда набагато простіша за брехню.
Що ти знаєш про брехню! І про правду…
– Ти мохом укриєшся, якщо просидиш тут безвилазно ще зо три тижні!
– Нехай, – махнув він рукою.
– Що нехай, що нехай?! – розлютилося щось усередині мене. – Дожився вже до мізера, скільки ще ти збираєшся скніти в цій норі на радість ворогам?!!
– А вчора ти називав мій дім палацом…
– Ніби палац не може бути норою. Остання курка в пташнику знає, що потикатися в гості до пана Януша Губицького – марна справа: або він за п’ять хвилин попросить вас за двері, або взагалі не впустить. Тричі за три тижні до тебе присилали запрошення, і тричі ти відсилав посланців ні з чим. Ти ким себе вважаєш, примадонною італійської опери? Званий раут у вдови Агенора Голуховського, раут, від якого неможливо відмовитися, – «перепрошую, але дідич Накваші заслаб»; полювання з марша́лком[9] і його хортами, – молодий пан, бачте, не зможе взяти участь, бо має наглу справу. А баль у намісництві, куди потрапляють тільки вибрані, щовівторковий баль, після якого запрошені стають членами вищого товариства, – до речі, наступного вівторка запрошення вже не прийшло! – чому пан не поїхав? Бо мусив сидіти у своєму палаці і в носі длубатися! Ні, щоб гонорово сісти в карету, шмагнути коней так, щоб аж піна летіла, із шиком вилізти з карети, наїстися і напитися на дурняка, перекинутися в карти з поважними людьми, ушкварити кадрилю з солоденькими панянками, попутно відбиваючись від надокучливих удовиць та привидів їхніх надокучливих чоловіків, котрі за життя так