Толяно-Колян простягнув хлопцеві почату пляшку горілки, той добряче приклався до неї, а потім видихнув. Усі троє про щось там говорили, але крізь двері чути не було. Відчувалося тільки, що пораненого можуть добити просто тут, на сходах.
– Що там? – повторив Рашид, уже голосніше.
Махмед у відповідь тільки мотнув головою, мовляв, заспокойся, нічого небезпечного. Але від вічка не відірвався.
Тим часом на площадці підстрелений потрапив у справжню халепу: усі троє учасників сцени запалили сигарети, а корєш Лабуги різко підняв поранену руку хлопця, притис її до стіни та розмахнувся своєю сокирою. На цьому композиція застигла.
– Свині, – констатував Махмед і, відірвавшись від спостереження, дав подивитися товаришу.
Рашид, моментально оцінивши ситуацію, запитально подивився на старшого.
– Що? – не зрозумів той.
– Може, допоможемо хлопцю? Якось вони нечесно, нє?
– Ще вчора я би ні секунди не чекав, брате. Ми би вже загнали цих алкашів старих до їх квартири. А хлопця доправили би до лікарні.
– А зараз що заважає?
– А зараз нам треба себе берегти для більшої, важливішої справи.
– Блядь, точно, – процідив крізь зуби Рашид. – Але, може, спробувати? Я ж тільки відчиню двері – і ці двоє втечуть!
– Ти глянь на них. Їм усе пофігу! Ніхто нікуди не втече. А в Лабуги рушниця, а в того старого – сокира. Побережися, ти мені потрібен для справи.
– Добре, – Рашид неохоче погодився, і його рука відпустила ніж.
Він лише напружено вдивлявся крізь дверне вічко у напівморок під’їзду, від злості стискаючи кулаки. Там сцена стрімко котилася до фіналу, всі, крім пораненого, допалили, та і йому залишалося дві-три затяжки. Мужик уже замахнувся своєю сокирою, на лиці Лабуги проступила хижа п’янюча посмішка, аж тут двері під’їзду розчахнулися – і всередину вбігли кілька міліціонерів.
Рашид рефлективно відскочив від дверей, знову схопившись за ніж. Вони з Махмедом перекинулися кількома довгими настороженими поглядами, після чого Рашид невпевнено повернувся до дверей. Але в під’їзді було вже порожньо. Він побачив лише спини міліціонерів, що зникали у світлому прямокутнику прочинених дверей, і темну калюжу крові, яка своїми берегами майже сягала їхніх дверей.
Знову все затихло.
– І що це було? – запитав Рашид старшого.
– Та що. Сусідка наша знову фестивалить. Коли її вже шайтан забере…
Змовники заспокоїлися. Напилися чаю, ще покурили, аби відволіктися, поговорили на якісь відсторонені теми, запхали назад до комірчини бити та ніж. Кілька разів поверталися до дверей, прислухалися до випадкових голосів із під’їзду, виглядали назовні, але там було спокійно.
– Отже, на чому ми зупинилися? – мовив Махмед, повертаючись до столу.
– На тому, що Донбас буде нашим.
– Він уже наш,