Славетний генерал відкинув подушку і суворо зиркнув на улюблене чадо:
– Що тепер робити?! Догралася в слідчого!!! Я так і знав!
– Котра година? – почулося з-під знову натягнутої на голову подушки.
Аристарх поважно кивнув Лизаветі: зараз точно знадобиться пляшина з нашатирем.
Так і сталося.
Генерал схопився за серце і заковтав повітря.
– Що? Що?! Яка година?!
Схопився і закружляв довкола ліжка, немов чукотський шаман, кульгаючи на праву (колись поранену в бою) ногу.
– Тут смертю погрожують – а їй кохфій подавай!
Він знову затрусив газетами над милою білявою голівкою, що нарешті визирнула зі свого сховища і жалісно спостерігала за зворушливими рухами татуся.
– Казав же, попереджав: не лізь не в свої справи! Ач бач: у нишпорки їй закортіло! Подвигів!
Його погляд упав на стоси журналів і книжок, розсипаних довкола ліжка.
Спересердя генерал розворушив їх ногами так, ніби бродив в осінньому лісі.
– Що читаємо?! Хіба це дівоче читання?! Що тепер з тобою робити?!
Набігавшись і досхочу потоптавши небезпечну для дівочого виховання пресу, Матвій Іванович картинно зупинився посеред кімнати, по-наполеонівськи заклав праву руку за вилогу оксамитового турецького халата.
Аристарх зітхнув із полегшенням: добра ознака, нападу не буде.
Генерал викинув у повітря ліву руку і театрально виголосив:
– До села! До тітоньки! У глушину! Глобино!!!
– Чому не до Саратова? – визирнуло нарешті з-під мережива нахабне сонне личко.
Але генерал Гурчик уже повністю тримав себе в руках.
– Потяг за дві години, – спокійним голосом промовив він. – Усе. Жарти скінчилися.
Він знову присів на край ліжка і був неабияк задоволений побачити нарешті дійсно схвильоване обличчя доньки.
– Татусю… – благально промовила вона.
Генерал узяв її за руку, мимоволі милуючись виразом світлих очей, що так нагадували йому давно померлу дружину Полінку.
– Не сперечайся, душе моя, – миролюбно промовив він. – Петька Шнур дійсно тобі погрожував. Ти в розслідування даремно втрутилася. І на суді даремно свідчила. Не послухалась мене – от тепер і маємо…
– Але ж, таточку, якби не я, Іполит Вікентійович його б і досі шукав…
– О господи, можливо, й так, але хіба це жіночі справи? – тяжко зітхнув Матвій Іванович. – Заміж тобі треба. Негайно. Може, дурниці з голови вивітряться. Була б жива Поліночка…
Унизу, у прочинених дверях, почувся рух – дзенькнув дзвоник, дмухнув вітерець, заворкотів бас швейцара.
Генерал кивнув Аристарху – піди поглянь, що там іще – і знову повернувся до принишклої доньки.
– Була б жива мати, – продовжував він, – дала б тобі належне виховання. А так – бідна моя