Цікавість пришвидшувала ритм серця, і Рената на ходу споглядала на Вітаса, чекаючи, що він усе ж розкриє таємницю подарунка до того, як відсуне замок-блискавку на торбі.
Але Вітас тільки посміхався хитро і мовчав, зиркаючи на засніжене полотно землі по обидва боки дороги, яку взяв у лещата зимовий ліс.
На засніженій гравійці Рената зменшила швидкість, і машина плавно захиталася.
Знову, як кораблик до пристані, повільно приткнувся червоний «фіат» передніми колесами до кінця колії, зупинившись під бічною дерев’яною стіною комори.
Стежка вела прямо від машини на поріг будинку. Протоптана не машиною, звісно, а тому, що цією стежкою човгав щодня по кілька разів Йонас до Барсаса або в комору, чи в льох, що містився за коморою.
Дошки порога жалібно скрипнули, коли Вітас опустив на них важку торбу. Удвох занесли вони вантаж на половину Ренати.
– Таких важких подарунків я ніколи в житті не отримувала! – зізналася Рената, подивившись на долоню лівої руки з червоною смугою від ручки торби. – Це що, будматеріали?
– Ні, дещо оригінальніше! Але якщо тобі не сподобається, то подаруємо твоєму дідові! Йому точно підійде! Хоча я для нього пляшку «Жальгіріса» привіз… Загалом, вибирай, що хочеш? Кота в лантуху чи пляшку «Жальгіріса»?
– Кота в лантуху, – Рената розвела руками.
– Тоді тримай! – Він нахилився, бжикнув блискавкою замка, розкриваючи торбу, відтягнув її край, аби Рената могла зазирнути всередину.
– Що це? – здивувалася дівчина, розглядаючи дивний прилад військово-зеленого кольору, розміром зі швейну машинку.
– Це «чорна скринька», – пояснив нарешті Вітас. – Для літаків.
На обличчі Ренати застиг подив. Вона зазирнула у вічі Вітасу дивним, розчарованим поглядом.
– Звідки вона у тебе? – спитала дівчина після паузи.
– В дев’яностому батькові на радіозаводі замість зарплати за рік сім штук дали, обіцяли потім назад викупити, але Союз розвалився, і вони залишилися у нас… Я думав, тобі буде цікаво! Адже вона новісінька!
Рената раптом зареготала, не зводячи очей із Вітаса. Спочатку тихо, потім голосніше.
– Ти чого? – Вітас, здавалося, образився.
– У мене немає літака, – крізь сміх викрикнула вона. – Й у діда також немає!
У кімнаті, заповненій дзвінким сміхом Ренати, Вітас раптом відчув себе дурнем, повним дурнем.
Відчинилися двері з коридору і в проймі з’явилося здивоване обличчя діда Йонаса.
– Що це тут у вас? – спитав він. – Так регочете, ніби телевізор дивитесь!
– Це вона сміється, а не я! – взявся виправдовуватися Вітас. – Добридень, з Новим роком!
І тут же метушливо хлопець поліз у відкриту торбу і витягнув картонну коробку з бальзамом «Жальгіріс». Підійшов із нею до старого, вручив.
– О-о! – закивав дід Йонас, теж посміхаючись привітно і зраділо. – Хороша річ! Шкода тільки, що мені його тільки краплями приймати можна! Але нічого, буду собі в чай крапати! Так надовго вистачить!
Рената