Вітас хитнув головою. Захотілося вийти звідси. Цей світ був йому чужим, занадто старим, напівмертвим. Але все ж він зайшов сюди сміливо і з конкретною метою – погомоніти з дідом, сказати йому, що він не може і не має права вирішувати за внучку, що їй робити, а що – ні!
Вітас наблизився до канапи. Під його ногами рипнула дошка підлоги, і дід Йонас розплющив очі.
Глянув на Вітаса невдоволено та здивовано. Повільно, крекчучи, сів на тапчані.
– Добридень, – поспішив сказати Вітас. – Ви мене пам’ятайте? Я до Ренати приїжджав.
– Так, так, – дід кивнув. – А що, знову треба щось із кухні?
– Ні, я хотів тільки спитати…
– Ти ж Вітас, ветеринар! – допетрав дід Йонас. – Спасибі, що зайшов! Отже, Рената тобі сказала!
– Що сказала? – не втямив хлопець.
– Ну, здоров’я Барсаса перевірити, мого собаки! Він якийсь сумний останнім часом!
Дід Йонас звівся на ноги і сонною ходою підійшов до вікна. Поглянув на сніг, на яблуню, що росла метрів за три від будинку. На стіну комори, що виднілася ліворуч, і червону машину Ренати, що стояла під нею.
– Він там, – показав дід Йонас рукою у вікно. – Будка за коморою, її звідси через машину не видно!
Вітас підійшов, також у вікно визирнув. Уся його рішучість кудись зникла. Натомість яскравіше відчув він у цьому місці запах кухні, до якого додалися відтінки спаленого молока. Він кинув погляд ліворуч і побачив на плиті черпак із довгою металевою ручкою, і подумав, що молоко втекло саме з цього ковша. Розмовляти з дідом Йонасом про Італію та Ренату зараз не мало сенсу.
– Так, я подивлюся на нього, на Барсаса, – пообіцяв Вітас. – Зараз, ми перекусимо тільки, й я вийду!
– Ну, дякую! – втішився Йонас. – А я по лісу пройдуся. Сніг під ногами послухаю! Кірка у нього зараз, мабуть, тверда! Вітер її шліфував, добряче вітер дув в останні дні.
– Ну що, побалакав? – спитала Рената Вітаса, коли той повернувся на її половину.
– Ні. Він одразу попросив його собаку оглянути! Якось уже було недоречно про Італію…
Рената зітхнула з полегшенням.
– Ну й добре, – сказала. – Зараз подивишся, чи спочатку поїмо?
– Давай спочатку поїмо, – попросив Вітас. – Я до тебе шість годин їхав!
Їли мовчки.
– Не треба з ним балакати, – рішуче порадила Рената вже за чаєм. – Я все одно не поїду звідси, поки він живий. А потім, – вона озирнулася на двері, що вели в коридор, – потім – байдуже куди. Можна в Італію, можна в Іспанію…
– А скільки дідові років? – поцікавився Вітас і тут же засоромився запитанням, що прозвучало