– Які саме вміння?
– Помічні.
– А може, чаклунські? – Погляд стратега немов випікав Феодорові мозок.
– Без того лікую, – не відвів він очей, витримав.
– Чим доведеш?
– Присягну на хресті.
– Того мало. Я не одного з тих поган бачив, котрі кривдно на хресті присягали.
– Якщо є тут хворий, іменем Христовим вилікую його.
– Добре, – кивнув Леонтій, відводячи свій таранний погляд від обличчя допитуваного. – Відведіть його до Скавра, нехай полікує. А ви будете дивитись, як і що робить. І головне: чи Христовим іменем лікує.
– Ведіть мене, ведіть, – хрипнув Феодор. – Усе зроблю праведно.
Його знову підхопили попід пахви, підвели, потягнули довгим коридором, потім через посипаний піском двір, до дерев’яної прибудови. Там на сіні лежав чоловік в одязі челядника. Його лихоманило, безтямні очі дивились за межі світу.
Феодора звільнили від мотузок і сказали: «Лікуй!»
Диякон зачекав кілька хвилин, поки відновився кровоток у його занімілих кінцівках, і швидко обмацав хворого. У того були сильний жар і прискорене серцебиття, проте живіт не роздувся, не затвердів, і крові на штанах челядника не знайшлось. Феодор намацав джерело болю у правому боці під ребрами, хворий застогнав. Для певності диякон умовив одного з воїнів ножем розчепити зуби челядникові, оглянув його язик. Той був сухим і вкритим білою осугою.
«Кишкова гноячка, – подумки визначив Феодор. – Таке я вже бачив і у книгах читав».[7]
Він вголос проказав молитву святого Агапіта на одужання немічних і попросив воїнів принести теплої води.
– Вода у колодязі, – сказали йому, – вогонь на кухні. Колодязь посеред двору. А кухня за двадцять кроків. Сам підігрієш і принесеш.
«Значить, мені дозволяють ходити помістям, – зрозумів диякон. – Це добрий, дуже добрий знак! Може, й вийде вигребти з погибельної ями. Тепер головне, щоби з гноячки болящого раба Божого Скавра гній вийшов не в брюхо, а природним руслом».
За три доби, проти ночі, його покликали до стратега. Цього разу все відбувалось інакше. Леонтій прийняв Феодора у затишній кімнаті, встеленій кілікійськими та ісфаганськими килимами. Вони вкривали і підлогу, і стіни кімнати. Дівчина у прозорій туніці грала на кіфарі, а глечики з винами й миски з наїдками щільно вкривали поверхню низького стола.
Свічки на срібних поставцях горіли рівно, заливаючи килими, стіл і кіфаристку теплим світлом. Лише володаря цього простору тепле світло майже не зачіпало, залишаючи його у напівмороці. Можливо, світло боялось торкнутись Леонтія, можливо, сам полководець, за прикладом давніх магів, умів оточувати себе темрявою. Диякона здивувала ця несправність зі світлом, проте способу прояснити її не