– Ти не їжак, не їжак… – зі зміїним сичанням мовила Тітіра.
А може, подумав Пекич, Тітіра лише переклала з гадючої на людську?
– Я Волх, прагну відати про всі небезпеки.
– А хіба ж не відаєш?
– Якби відав, то не йшов би сюди.
– То провідай, – за сичанням людської мови вже й годі було почути. – Відкривається його шлях…
– Шлях Богомола? – уточнив двічі народжений. – Він нападе на нас, так?
– На всіх нападе, якщо… не закрити… не зачинити.
– А як це зробити?
– Жертву… велію жертву… – розібрав Пекич.
– Й чим саме радиш жертвувати? – Волх побачив, що царствена змія знову підводить голову, і звернувся просто до неї. – Скажи мені, чим?
– Закрий один шлях, відкрий інший, – сказала Тітіра вже своїм звичним голосом. – У дві жмені вхопиш, не виграєш і не втратиш, рівноваги не зрушиш, нені не зашкодиш.
– Такого не буває, – недовірливо всміхнувся Пекич. – Жертва без певної втрати не чинна.
– Про те не бійся, про те не хвилюйся, – й собі всміхнулась Зміївна. – Про чинність оту не нам, не нам міркувати, не нам нею тішитись, не нам за нею й плакати.
– Світ на тому стоїть відвіку.
– Серединний світ – драбина, хтось угору – хтось в долину, – заспівала Тітіра. – Хтось до змійки, хтось до жабки, комусь дибки, комусь драбки.
Відтак вона наче прислухалась до чогось, жерцеві нечутного, прошепотіла:
– Час витікає, ручай його міліє… Йди, товстий відуне, йди… Чини свою требу.
– Так що саме чинити маю? Повідай…
– Йди, йди, тобі неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! – заверещала причинна, підстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двічі народженого.
Біла змія зашипіла, розгорнула кільця.
Пекичу ледь стало витримки не побігти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись і не творячи вихідної молитви, залишив він Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло біля входу й швидким кроком покинув місце зміїного собору.
Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розуміння. Він раптом згадав, що йшов до Тітіри питати про сірий туман і чорних воїв. Хіба ж вони також служителі Богомола?
Двічі народжений відкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.
3.6
Побачивши Макарія у брамі закинутого городища, Доброслава і Спірка схопились за зброю. Залишена без підтримки руда зі стогоном упала на землю. Втікачки з мечами в руках спостерігали, як до них наближається кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахоні, з потемнілими мідними бляхами на широкому чересі. Спірка миттєво розрахувала свій напад: здоровань ступить ще крок – і вона стрибне просто на нього. Вона швидка, і удари її блискавичні. Перш аніж жрець устигне замахнутись своєю гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем під ключицю або ж у шию. Боги покарають