– Біжи по власника!
– Пощо власник?
– Тьху ти! Ламати двері без його присутності не маємо права! І доктора треба, про всяк випадок.
– Пощо лікаря?
– О Господи! Боліло в грудях, різне може статися.
Бульбастий уже не сперечався – потупцяв виконувати. Захар Гнатишин вперся об бильця гузном і завмер в очікуванні розрахунку з таким кислим виглядом, що від самого цього Климові зробилося недобре.
Домовласник, череватий єврей з рясно вкритим крапельками поту лицем та рідкими кущиками волосся на видовженому черепі, прибіг дуже швидко. Тараторив – не лізе в особисте життя жильців, принципово не тримає в себе запасних ключів, аби не було спокуси прийти, коли нікого нема вдома. Ще й почав казати, як інші, не дуже совісні пани часом чинять інакше. Кошовий остаточно забув про чемність, тупнув ногою, грюкнув носаком об зачинені двері. Більше нічого пояснювати не треба: товстун розпорядився нести сокиру.
Біля дверей довелося поратися довгенько. Виявилися міцними самі по собі, й двірник, оглянувши все, порадив краще зняти з петель, аби не вирубувати замок. Лисий дав добро, візник тепер уже прийшов на допомогу, підключився – самого пройняло, стало цікаво. Удвох, підважуючи, де треба, сокирою, мужчини зняли петлі, відсунули двері вбік. Домовласник не зайшов – заскочив першим.
Клим заходив за ним, коли почув надривний крик, водночас повний розпачу й переляку.
Готуючись до найгіршого, забіг, відштовхнувши лисого на ходу.
Побачив спершу чоловіка долілиць на підлозі.
Тоді – темну пляму круг його голови.
Пістолет, накритий правицею.
І вже потім – запнені штори, зачинені вікна.
– Поліцію сюди, – вичавив із себе.
Відразу додав:
– Усім лишатися тут, чекати. Не заходити всередину. Я побуду, сторожитиму.
І лише потім рявкнув, притупнувши ногою:
– Геть звідси! Геть! Пішли, я сказав!
Розділ четвертий
Знайомство за Ґратами
Коли ключ клацнув, повертаючись у замку, щось клацнуло заразом і в Климовій голові.
Весь час, поки його конвоювали до поліційної дільниці, Кошовий не мізкував над тим, у якій небезпечній для себе історії опинився. Навіть не намагався впорядкувати думки, складаючи бодай приблизний план подальших дій.
Не міг згадати, як називається той стан, котрий він переживає нині. Так напружено пригадував, аж голова заболіла.
До батька часом заходив приятель, професор, котрого Кошові називали давнім другом родини. Він вважався авторитетом у лікуванні душевних недуг. Востаннє заходив зовсім недавно, щойно Клима випустили з тюрми. Тоді в розмові й вжив новий медичний термін, котрим описується явище, яке лише починають досліджувати колеги в Європі. Фахові журнали вже писали: мовляв, у хворих, особливо – епілептиків, часто проявляється нав’язлива ідея, коли здається: те,