Вільний світ. Тетяна Белімова. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Тетяна Белімова
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2014
isbn: 978-966-14-7845-8, 978-966-14-7952-3
Скачать книгу
– для неї, для тих бідолах, що шукають відповіді. Вона їм поможе! Вона здатна їм допомогти! А їй? Її вже ніхто не врятує…

      – Мадам Терещенко! Ви марно по мене посилаєте! Чуєте? Я не хочу ваших грошей! Якби ви навіть продали все – все, що маєте, – і повезли Полю у Швайцарію… то й тоді б ви нічого не змінили… Зрозумійте! Це не лікується! – Лікар відмовляється від чаю, але гроші з материного п’ястука таки запхнуто в кишеньку його тонкої в ледь помітну смужку камізельки.

      За масивною діжкою з фікусом, у куточку, – ікони (від дверей геть їх непомітно). На одній, великій, зображено Вербну неділю: в’їзд Ісуса на осляті в Єрусалим. На іншій, такого ж розміру, – Миколу Чудотворця. На декількох маленьких – незмінна Богородиця, свята Аполлінарія, ще якісь лики в стертій позолоті. Агафія навколішках. Молиться.

      – Мамо… – це Поля кволо стогне за стіною. – Позви маму…

      – Так нема ж її, пішла на Поділ по лимони… Ти ж сама її просила…

      Тихий сміх… Полі смішно, хоч і боляче сміятися… Вона знає, що мама нікуди не йшла (вона ж бачить її в тому темному кутку, вкляклу перед іконами, так, ніби й нема цієї стіни між кімнатами). По лимони пішов дядько Федір – сусід. Йому однак треба було до міста. А мама хотіла трохи поспати після безсонної ночі біля ліжка важкохворої, але знову не заснула…

      – Нюсю… – синява Полиних вуст стала така виразна, що вони скидаються на чорничну аплікацію на геть білому обличчі. – Позви маму… я погладжу її по голові, і вона зможе заснути… Я їй допоможу…

      Агафія все чує в сусідній кімнаті. Важкі гарячі сльози градом котяться по впалих щоках. Ні! Вона не хоче! Не хоче, щоби Поля витрачала рештки себе на неї!

      Рипнули вхідні двері (а ніби ж нещодавно змащували), увійшов Семен. Нечутно ступаючи, прослизнув за діжку з фікусом і втупився в дружину.

      – Ну? Як? Довго? Мучитися? – Усі ці німі запитання, сто разів промовлені вголос, повисли в повітрі зримими знаками дражливого неспокою, відчутної фізично трагедії. Адже це так несправедливо! Чому вона? За віщо? Така чиста… особлива… єдина дівчинка, бо така схожа на нього, на свого тата.

      – Лікар більше не прийде…

      Семен намагається обійняти Гафійку за плечі, але вона виривається, затискає в собі новий підступний вибух плачу і в ревній нестямі зводить очі догори, туди, де, де… Невже Він не чує? Не бачить? Не допоможе? Вона не хоче й не може змиритися… Є й інші лікарі! Хай цей геніальний Самойлович хоч сто разів каже, що «я таки вас попереджав, мадам Терещенко… До п’ятнадцяти, максимум – шістнадцяти років… Більше її серце не витримає…» Хай! Є ж ліки! Повинні бути! Чому вона всім допомагає, а себе зцілити не здатна? Навіть котеня оте, прибите дверима, яке вже хрипіло в смертній агонії, виходила. А на себе покласти цю білу з потічками вен руку? Чому? Чому?…

      На її похорон зійшовся весь острів – той самий невеличкий Труханів острів навпроти Подолу (ніби вже не Київ, але все ж таки Київ). Ця новина – «Ви знаєте? Померла ота дівчинка! Так, провидиця… Так, ще й лікувала» – невидимим рефреном об’єднала