Стояли тут і чоловіки. Їх було набагато менше. Своїх ровесників Артем серед них не бачив, зате несподівано вгледів університетського професора Єрмоленка, що товаришував з покійним Романовським. Той часто бував у них удома. Викладав право й вирізнявся між колег не лише густим басом та ліберальними поглядами, а передусім густою, кошлатою шевелюрою. Якби Єрмоленко був професором хімії, то його б неодмінно порівняли з Менделєєвим: достоту таким автора періодичної таблиці зображали на всіх портретах. Це завважив Шеремет і поділився своїм спостереженням з Лідою, на що вона, звикши не погоджуватися й сперечатися, різко відказала, що якби він писав книжки, то і його самого через кучму й борідку могли б сплутати з Жулем Верном. Розмову почув і професор, проте не образився. Навіть охоче пояснив, чим йому дорога та зачіска. Точніше кажучи, те, що її зовсім нема. «Розумієте, молоді люди, – сказав він тоді, – тільки так можна цілком відповідати своєму імені, що його дали в церкві, коли хрестили». Усяк, хто його бачить, інакше, як левом, не назве. Через гриву. І матиме слушність, бо Єрмоленка, коли хто забув, звуть Лев Павлович.
Тепер його неприкрита шевелюра помітно вирізнялася в юрмі. А бас рокотів, повідомляючи тим, хто зібрався довкола, щось надзвичайно важливе. Єрмоленка повсякчас хтось перебивав, і йому доводилося, мов справжньому цареві звірів, рикати, щоб нетерпеливці не заважали.
Побачивши Артема й упізнавши його, професор не здивувався. От ніби востаннє вони бачилися лише кілька днів тому. Шеремет проштовхався ближче, вже хотів був спитати, що тут і як. Та Єрмоленко замість традиційного привітання поклав йому на плече руку, важку й дуже сильну як для чоловіка, що йому цього року вийде шістдесят п’ять, промовив:
– Хто?
– Ліда.
– Ви впевнені, що Лідочка саме тут? Скажіть, пане Шеремете, ви в цьому впевнені?
– Е, мені сказали, що її забрали на вулиці й відвезли сюди.
– Хто вам це сказав?
– Мирон. Брат, ви ж його знаєте…
– Він забігав до мене, – кивнув Єрмоленко. – А він напевне знає, що Лідочка тут? Саме тут, у цій установі?
Від пронизливого погляду літнього професора Артемові стало незатишно.
– Леве Павловичу, мене не було в Києві. Довго розповідати…
– І не треба! – урвав Єрмоленко. – Нікому тут, у цих стінах, не треба казати, що вас десь не було. Узагалі нікому нічого не треба розповідати! Ідіотизм, повна анархія, пане Шеремете! Всякого, хто не сидів у себе вдома, коли ці панове захоплювали наше з вами місто, вони чомусь уважають за контру.
– За контру?
– Не кажіть мені, що ніколи не чули слова «контрреволюція», – пророкотів професор. – Це не юридичний термін. Кажу вам як фаховий юрист. Такого злочину, як мати інші політичні погляди, немає в кримінальному уложенні. Хоч… Тепер нема кримінального уложення! Навіть за Петра Аркадійовича Столипіна, царство йому небесне, могли засудити за політичний тероризм, за участь у заборонених організаціях,