Варя потріпала рукою чорняве волосся Андрія, яке буйно кучерявилося на скронях. Із-під вусів хлопця сяйнула усмішка, освітила все обличчя, і воно стало круглішим. Він обійняв Варю за плечі, притис до себе. Закохані мовчки пішли поміж березами, які дрімали під місячним сяйвом, розпустивши свої довгі коси. Біля товстої берези вони спинилися. Андрій зняв стареньку полотняну сорочку, простелив на густій соковитій траві. Варя сіла на неї, не відпускаючи його руку. П’янкий запах яснооких ромашок, ніжної росистої конюшини, плечі і руки коханого – усе разом гарячою хвилею огорнуло дівчину, затуманило думки, і її уста подалися назустріч гарячим губам юнака. Усе розчинилося в лавині пристрасті та бажання, яка розтеклася тілом.
– Кохай мене, любий, кохай до нестями, – прошепотіла вона, обіймаючи тепле та мускулясте тіло Андрія. Хотілося розтанути в ньому до решти, до останнього подиху. – Кохай так, ніби це вперше і востаннє…
– Так, моя люба, так, – злетіло шелестом із його вуст…
Варя та Андрій сиділи якийсь час мовчки, пригорнувшись один до одного.
– Отак би все життя, – замріяно мовила Варя.
– Так і буде, моя люба, – відповів юнак та міцніше пригорнув до себе Варю за плечі.
– Справді?!
– Так, – сказав він, а потім додав: – Якщо твій батько дозволить нам побратися.
– А чому ти думаєш, що він буде проти?
– Бо ти така…
– Яка?
– Гарна, красива! – із захопленням промовив хлопець.
– Гарна? – усміхнулася Варя. – Мати каже, що таку худу та недогодовану ніхто заміж не візьме.
– Дурня! Ти – найкраща! Ти – незвичайна!
– Тому що в лісі знаю кожну пташину? Знаю, де їхні гніздечка, де білка ховається у дуплі і коли у неї будуть дитинчата? Тому незвичайна?
– Недаремно ж тебе позаочі іноді Мавкою кличуть, – прошепотів юнак.
– Пусте! Аби не відьмою.
– А ще ти грамотна та розумна, – мовив Андрій. – Ти закінчила церковно-приходську школу, а я хто? Безграмотний, навіть читати не вмію.
– Я навчу тебе! Чи ти винен, що батько пішов під кригу на зимовій рибалці, а мати так зламала ногу, що досі з двома палицями ледь совається? Ти правильно вчинив, що взяв на себе піклування про своїх молодших братів. Головне, щоб людина, з якою я буду поруч усе життя, була порядною, щоб кохала мене.
– Якби ж це розумів твій батько, – зітхнув Андрій. – Хто він і хто я? Він – багач, має двох наймитів, і город, і поля, і сіножаті, і навіть ось цей березовий гай. А у нашої родини клапоть землі та п’ятеро ротів. Знаєш, як люди кажуть: «На похиле дерево і кози скачуть»… То одежу треба справити, то взуття, а про їжу я вже мовчу – тільки й думки, аби щось поїсти.
– Ну то й що?!
– Про таких, як я, говорять: «Як не було добра змалку, то не буде й до останку», – сумно сказав Андрій.
– Ну що ти таке балакаєш?! Ти ж мене кохаєш, а я – тебе. Батько душі в мені