Довідавшись про ворожі гармати, Дмитро спохмурнів: дійде до бою – село ляже в руїнах. І він вирішив залишити Горбулів. Повстанську збірку призначив у сусідньому лісі.
Москалі спокійно зайшли до села, здивовані тим, що тут немає ніяких гайдамаків, якими їх так лякали. Зібрали людей на майдані, і їхній командир Аралов, міцний горбоносий молодик із цапиною борідкою, наказав видати отамана Соколовського, інакше доведеться спалити село, а декого й розстріляти. Аралов говорив з людьми, не злізаючи з дончака, який норовисто перебирав ногами у «білих шкарпетках».
– Нє хотєлось би в такой дєнь портіть всєм настроєніє, – сказав він, дістаючи з портсигара цигарку й постукуючи нею об срібну кришку. – Но єслі видадітє нам бандіта, всьо абайдьоцца.
– Конєшно, знайдемо, – вийшов наперед дід Горошко, котрий теж колись служив в армії і був там, хвалився, правою рукою царя. – Отаман зараз, видно, десь засів при пасці й ковбасці й той… – дід Горошко дав щигля собі в підгорля. – А ми його теплого вам і знайдемо. Тільки ж і ви, товаришу, не погордуйте нашою паскою і ковбаскою. Та й солдатики нехай причастяться крашанками.
– Харашо, – сказав Аралов. – Только бєз шуток. Са мной шуткі плохі.
Він розмістив свій штаб тут-таки біля майдану в хедері,[12] а до вечора вся солдатня, що розквартирувалася по хатах, була п’яна хоч викрути й дивувала горбулівців чудернацькими пісеньками, від яких або в’янули вуха, або нічого не можна було второпати.
Ех, люблю тібя за ето,
Што ти мілка Лісавєта!
Оп-ца-ца, оп-ца-ца,
Нєт начала, нєт канца!
Дехто з них заснув у хліві на сіні, хтось захропів під припічком, лише командир кавполку Аралов, виставивши охорону, спав у теплій постелі. Йому пообіцяли до ранку знайти Соколовського, а як не знайдуть, то отаман і сам прийде, щоб не постраждали його односельці. Він такий.
Опівночі Саша, крадькома переходячи село, не побачила ніде живої душі, скрізь було тихо, і та глибока тиша навівала тривогу. Біля костелу вона набралася такого страху, що ледве встояла на ногах. Від польського цвинтаря на неї посунуло щось темне й велике, воно голосно дихало, сопіло, наче якась почвара, Саша з переляку застигла й не мала сил утікати. Раптом воно зупинилося і заревло несамовитим голосом на всеньке село. Минув ще якийсь час, поки вона, знетямлена, зрозуміла, що то був величезний бугай, який десь одірвався з прив’язі й тепер блукав неприкаяний у темноті. Він тяг за собою довгого ланцюга, прикріпленого до кільця в ніздрях, крутив головою, подзенькуючи тим ланцюгом, рвав ратицями землю, і в його ревінні чувся такий відчай, від якого дрижав увесь світ.
Саша побігла до лісу, не озираючись, хоч їй здавалося, що почвара сопе їй у спину, брязкаючи ланцюгом. Вона розповіла Дмитрові про все, що вивідала