Коли бій закінчується, переводжу погляд на старовинну чотирикутну будівлю осторонь вежі. Вона велика, з ознаками колишньої величі та розкоші. Власне, це не зовсім будинок, а палац: похмурий, занедбаний, із облущеними темними стінами і заґратованими вікнами. Ґрати встановлено, мабуть, пізніше, бо вони геть не пасують до палацу і псують вікна, оздоблені маленькими амурчиками. В амурчиків відбиті крильця й облущені носи. За ґратами біліють чиїсь обличчя. Одне з них припало до скла – на мене дивляться дивні очі. Я боюся тих очей, страшенно боюся – під шкірою пробігають кусючі мурашки, тіло терпне. Втікаю до мурів, якими оточено руїни замку та палац. І раптом завмираю на місці і відчуваю, як кров холоне в жилах. На вежу виходить жінка. Як вона могла туди вибратися? Білий одяг тріпоче на вітрі, руки розкинуті, її постать нагадує хрест. Але ось вона змахнула руками, ніби зібралася злітати. Ще мить – і з вежі справді хтось летить, наче камінь, кинутий згори. Придивляюся, проте не можу розгледіти – це та жінка у білому чи соколиця, вбита шулікою?
Вона впала з протилежного боку замкового дворища, але якимось чином опинилася переді мною – спочатку соколина голівка із закритими очима та закривавленим дзьобом, а потім бліде, аж зеленкувате, спотворене стражданням і болем обличчя. Я знаю це обличчя, але не можу пригадати імені жінки. Силкуюся і не можу. А вона наказує:
– Втікай! Втікай звідси! Біжи!
Прокидаюся і якийсь час не можу зрозуміти, що це було – сон чи видіння. А може, й справді ще одна витівка мозку, витвір бурхливої уяви? Можливо. Але всі мої сни-видіння так перемішані, переплутані, переплетені, що я ніяк не можу зчепити їх в логічний ланцюг, не те що вибудувати якийсь художній сюжет.
«Може, галюцинації, видіння, незнайомі образи, голоси?…» Що мав на увазі тато, коли запитував мене про це в лікарні? Що це – симптоми? Симптоми чого? Дивно, але мені не хочеться, щоб ці видіння зникали. Не хочеться – і все. Щоразу я ніби розгадую якісь психологічні ребуси. Мені навіть цікаво це робити. Може, колись все-таки розгадаю?
А поки що… Поки що хочу дещо перевірити. І для цього мені конче треба до Києва.
– Навіщо тобі до Києва? – допитується Вікторіо. – Тато захворів?
Хочу ствердно хитнути головою – «Так!», – але не можу. Ну не можу я обманювати Вікторіо, який стільки для мене зробив за ці місяці! І взагалі, в мене, як