– Ви з глузду з’їхали! – сказала вона нарешті і встала. – Я так і думала. Все! Догралися!
Я вирішив не реагувати на її мову.
– Бог, – звернувся я до Бога. – Вона вважає, що Колька збожеволів. Вона не розуміє, що ти не Колька. Тому що, Бог, якщо прийняти, що Колька не зник остаточно, а, як є, стоїть перед тобою, тільки говорить від імені Бога, то… то знаєш, що виходить? Це… це ж тебе запроторять у психушку як стій. Тобто що я кажу? Ти ж Бог – ти дух. Запроторять, звичайно, Кольку, хоча ні… і не Кольку навіть: тіло якесь – ось що! А потім, коли, як ти кажеш, ці самі думки земні заворушаться, з’явиться, значить, і Колька. І що ж, Бог, виходить: він з’являється і не розуміє – де це він? Чого це він у психушці стирчить? Бог, адже недобре виходить?
– Блаженні блажені, – відповів Бог. – Не його першого приймають за божевільного, коли я вступаю в людину.
– То зроби що-небудь.
– Так треба, – відповів Бог. – Так має бути.
– Знаєш, Бог, я не згоден, – сказав я. – Я розумію, що ти Бог, але запроторити людину до психушки ні за що ні про що – це теж, знаєш… Адже вона ж зараз спуститься і подзвонить «нуль три», я тобі клянусь. Мені шкода Кольку, зрозумій.
– Для мене немає Кольки, немає тебе, – відповів Бог. – Усі ваші тіла – мої. Ви – це легкі брижі ваших земних думок і бажань на поверхні.
– Хто ж є? – здивувався я. – Ти один, чи що?
– Є я один, – відповів Бог. – І мільярди тіл, в яких я живу тишею і тільки іноді починаю говорити.
– Значить, я, по-твоєму, не існую? Не моє це тіло?
– Воно моє, – сказав Бог. – Я створив його. Людина бажає, і людина страждає – але ураган стихне, встановиться повний штиль. І я заповню всі «я». Знову не буде особистості – тільки я. Перестань говорити, заплющ очі і слухай тишу – і тоді ти відчуєш мене в собі, в собі самому. І це буде інша зустріч, ніж зараз. І ти не поставиш жодного запитання, тому що тобі нічого не захочеться з’ясовувати. Я – це буду ти, і ти це будеш я. Буду тільки я один – «ти» зникне. Маленьке «я», особистість – зникнуть.
– Ти складно говориш, Бог, але…
– Все! Не можу! – заверещала Катька. – Психи чортові!
Я вже зовсім забув про неї, а вона, виявляється, продовжувала слухати і спостерігати збоку.
– Ви психи! Психи! – продовжувала кричати вона, але чомусь не тікала.
– Не кричи, – звернувся я до неї. – Твої жіночі мізки не здатні збагнути всієї складності, ось ти і істерикуєш.
– Яка тут складність?! – посміливішала Катька, почувши моє звернення до неї. – Пити менше треба! Ха-ха! Колька – Бог! Я тобі покажу «Бог»! – помахала вона йому кулаком, але чомусь не кинулася на нього.
– Та не Колька це зовсім, зрозумій! – я теж завівся. – Я сам спочатку думав, що це Колька, дурня валяє. Він мені ще вчора сказав, що він Бог, але я не звернув уваги, бо його особистість швидко повернулася і ми обговорювали одну справу, щодо вугілля, ну, ти знаєш. Завтра мають підігнати машину, до посадки, тобі Колька казав?
– Ну, казав, –