– Якщо братися за цю справу, то потрібно братися вже. – заявив Гарник.
– А до чого така поспішність? – Петро звів плечима.
– Тому що останнім часом склалася в частині така традиція, що по гроші кожного місяця їздили 20 числа. Раніше були затримки з зарплатою, то не було конкретно визначеної дати, коли їздили у банк. За останніх 4 місяці склалося так, що 20 числа – це день видачі зарплати в частині. Тому нам якщо братися за це діло, то маємо на все про все – лише 5 днів. Якщо прошляпимо, тоді доведеться наступного місяця чекати. Але боюся, що хороша традиція з часом може змінитися. Де гарантія що гроші завжди видаватимуть у чітко визначений день?
– Не знаю. Спокуслива пропозиція, але мені все одно треба подумати. Я можу взяти два дні на роздуми?
Гарник і Каратаєв переглянулися.
– Можеш. – мовив Гарник. – Але не довше. Бо нам іще потрібно буде продумати деякі деталі плану захоплення інкасаторів. Ну і для здійснення пограбування теж треба ретельно підготуватися.
Розділ 2
Перед тим як розбігтися Гарник, Лесик і Каратаєв вирішили сполоскати горло. У їхніх кишенях поки що гуляв вітер, а тому на щось крутіше, ніж «Овочевий», вони наразі не були спроможні. Хоча, якщо чесно, то десь в глибині душі, хлопці, усі троє без винятку, любили цей магазин. Кожен по-різному, кожен з різних причин, але до цього торгового закладу вони проймалися особливою симпатією навіть незважаючи на те, що там за прилавком стояла вічно сердита тітка Віра.
Саме біля «Овочевого» Лесик востаннє бачив свого батька, який неподалік від магазину стояв зі своїми товаришами і цідив «жигулівське». Це було десь років десять тому. Побачивши свого синочка, він покликав його, і дав гроші на морозиво. Скільки тоді там тих грошей було, Лесик уже не пам’ятає. Навіть не пригадує смак того морозива. У пам’яті відклалася лише образа – батько навіть не запитав «як у тебе справи синку?», не поцікавився, як там мама… Лише всипав у кулак копійки і сказав: «На, купиш собі морозива». А нащо йому були ті копійки, нащо той перемерзлий пломбір, коли хотілося, щоб татко просто хоча б кілька хвилин з ним поспілкувався, погладив по голові… Незважаючи на усі образи, хлопця щоразу тягнуло в «Овочевий». Він давно вже втратив віру у ще одну зустріч з батьком, але десь глибоко в душі все ж таки жевріла надія на те, що десь колись його може знову тут вдасться побачити.
Гарника Степана теж завжди тягнуло в напрямку «Овочевого». У дитинстві мама часто його сюди водила і купувала біле холодне морозиво, або такі ж смачні кольорові льодяники. А одного разу вона відмовилася це зробити. Сказала, що немає грошей. Маленький Степанко не хотів зрозуміти цього, йшов за мамою і голосно на пів Тернополя плакав. А тут ще й як на зло сандалик на лівій нозі розірвався, хлопчик узяв його за пасок у руку, і розмахуючи порваним сандаликом, босоніж ішов за мамою і ревів «хочу морозива!». Згодом хлопцеві стало соромно за цей вчинок. Щоразу, коли він згадував