Значить, нехай мої ноги залишаються для підданих ніжками, і нехай піддані не чують, як нестерпно ці ніжки гудуть.
Піддані впевнені, що це – я.
Що це я – йду на трон, підставляю руку для королівського поцілунку, заливаюся сріблястим дзвіночком і рум'янцем.
Вони не помітили гарбуза, що валяється під вікнами палацу? Ну, що ж, хай буде так, хай вони, на своє щастя, не помічають того, що втратило важливість, – як і я не помічаю себе в дзеркалі.
Нехай ноги залишаються ніжками, а ненависні черевики – черевичками.
І нехай мені ніколи не дізнатися, який дурень, безсмертний, як сама дурість, вигадав ці кляті черевики й намовив стару недобру фею вдягнути їх на мої ноги-ніжки.
Ці по-жаб'ячому холодні й слизькі черевики.
Ці казкові черевички з кришталю.
Ніч у вищому світі
– Нарешті! Відверто кажучи, вже не чекала побачити вас. Ви приходите так нерегулярно – тільки коли вам заманеться. Через відомі обставини я, самі, сподіваюсь, розумієте, не можу проявляти ініціативу.
Вона сяюче, хоча й майже непомітно, посміхалася мені, але я знав: її посмішка – не більше ніж результат гарного виховання. Та що там гарного – краще, скажімо відверто, і не буває. Можливо, інша на її місці посміхнулася б набагато ширше або, навпаки, взагалі не стала б посміхатися, – але навіщо мені інша?
– Ну гаразд, я рада вашому візиту. А чому так пізно?
Я зітхнув, каючись:
– Які б аргументи в своє виправдання я не навів, вони прозвучать не більше ніж жалюгідна відмовка. Робота, сім'я. І потім… Не гнівайтесь, прошу вас, мене ж завжди тягне до вас, просто довго не приходило… благаю, не сприймайте це в особистому сенсі… довго не приходило справжнє натхнення. А навідуватися до вас без нього…
Вона знизала майже непомітними плечима, але посмішка з її губ не зійшла. Взагалі, обличчя, як я не раз мав можливість помітити, вона не втрачала ніколи. І якого обличчя! На всіх її зображеннях, які я зберігав з днів юності, вона була молода і прекрасна.
– Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся! – сказав я і знову зітхнув, роздумуючи і щиро жалкуючи про втрачений до сьогодні час. – Мені шалено шкода, що належне натхнення не відвідувало мене цілу вічність! Але ж ви не ображаєтеся, чи не так?
Вона повернулася до мене своїм прекрасним профілем і загадково подивилася вдалину. У такі хвилини, а іноді – що вже тут приховувати – години, я забував усі свої, як це зараз прийнято спрощено висловлюватися, дріб'язкові проблеми, милувався її чарівною вродою та всим, абсолютно всим, що її оточує. Моя пристрасть, що уживалася з цілком зрозумілою цікавістю, тривала вже чимало років, іноді слабшаючи, іноді спалахуючи з такою силою, що я не міг прожити без моєї королеви. Вона зустрічала мене тонкою, заворожливою посмішкою дами вищого світу. Постійно змінюючи наряди, вона завжди виглядала різною, незбагненною та одночасно