Знайда почула, як хтось скочив на ноги і впав стілець.
– Заспокойтесь, пане бунчужний! – наказом продзвенів той самий металічний голос, який, Знайда вже знала, належав Анчу.
– Віддайте, – шипів Ковальчук, – віддайте!
– По-перше, я дужчий від вас фізично, по-друге, це не єдиний примірник. Заспокойтеся… Ви надто збуджені. Пам'ятайте, що в усіх випадках у житті треба бути спокійним, тоді найлегше з кожного становища знайти вихід.
Було чути, як інспектор сів на стілець. Знову мовчанка. Так тривало хвилини півтори.
Знайда чула, як стукотіло її серце і як ледве-ледве потріскувала свічка.
– Я вимагаю, оддайте! – скрикнув Ковальчук.
– Тихше. Може прокинутись ваша дурнувата. Вона подумає, що я вас ріжу.
– Ви таки ріжете, без ножа ріжете, – вже плаксивим голосом відповів Ковальчук.
Свічка розгорілася, гніт витягся, віск скочувався великими краплями і застигав на пальцях. Але Знайда не помічає цього. Вона слухає. І раптом Анч спитав:
– Слухайте, ваша дефективна напевне спить?
Рипнув стілець, і почулися кроки. Знайда відскочила од стіни, дмухнула на свічку і пальцями стиснула ґніт. Світло згасло, і все поринуло у темряві.
Ковальчук відхилив двері в комірчину, засвітив сірника, подивився на дівчинку, що зібгалася калачиком, і повернувся назад до Анча.
– Поки що, – говорив фотограф, – я можу видати вам три тисячі карбованців.
– І ви обіцяєте мені за кордоном забезпечення?
– Безперечно. Але це, як і мій аванс, треба відслужити.
– Тобто…
– О, справа не дуже важка. В Соколиному висілку зараз перебуває професор Ананьєв. Про це я довідався від вас дві години тому.
Слова «професор Ананьєв» щось нагадали Знайді. Ага, це прізвище тієї дівчини, що приходила вдень.
– Вас цікавить цей професор? – спитав Ковальчук.
– Так. Нам потрібно знати кожен його рух. Він тут розшукав торіанітовий пісок. Тому я тут затримаюсь на деякий час. Тим часом ви виконуватимете обов'язки мого помічника.
– Ну, а потім?
– Коли ми виконаємо наше завдання, – слова Анча звучали багатозначно, – ми залишимо острів разом. Перебратися через кордон не так важко, як думаєте.
– Так… так… Але все ж… мені не зовсім ясне це завдання…
– Ой, який ви недотепа… Торіанітового промислу на острові не повинно бути. От і все! – виразно закінчив Анч.
– А професор Ананьєв?
– У нього хворе серце… Лікарі побоюються, що він довго не проживе. Розумієте?
– Та-а-ак… та-а-к… Ну а коли я не згоден?
– Можете заявити на мене, але не сподівайтеся, що вам простять 1918 рік. У нас матеріалів більше ніж треба… По-друге, можете бути певні, що руки в нас довгі. По-третє, коли ви ще раз продумаєте ситуацію, в яку ви потрапили, то згодитесь, що цей вихід з вашого становища – найкращий. Ви задоволите свою