Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Особа недоторканна. Владимир Войнович

ближче до столу, – німці знов Лондон бомбили.

      – У газетах чого не напишуть, – ухилився Чонкін від прямої відповіді.

      – Як це так, – схитрував Голубєв. – У наших газетах дурниць не напишуть.

      – А ви в якій справі? – запитав Чонкін, відчуваючи каверзу.

      – А ні в якій, – безпечно сказав голова. – Просто зайшов поглянути, як живете. Донесення пишете? – запитав він, угледівши на столі конверт з військовою адресою.

      – Та так, пишу, що трапиться.

      «До чого ж розумна людина! – подумки захоплювався голова. – І з цього боку до нього підійдеш, і з іншого, а він все одно відповість так, що нічого не втямиш. Певно, вищу освіту має. А може, і французьку розуміє».

      – Кес кесе, – сказав він несподівано для себе єдині французькі слова, які були йому відомі.

      – Що таке? – Чонкін звів на нього злякані очі і закліпав почервонілими віями.

      – Кес кесе, – вперто повторив голова.

      – Що це ти? Що верзеш? – занервував Чонкін і схвильовано заходив кімнатою. – Ти покинь такі слова говорити. Ти говори, що треба, а так нічого. Я тобі теж не в тім’я битий.

      – Я й бачу, що не в тім’я битий, – вирішив наступати голова. – Установили тут стеження. Дурні, гадаєте, не тямлять. А дурні нині теж порозумнішали. Ми все розуміємо. Може, в нас щось і не так, та не гірше, ніж в інших. Ото, приміром, «Ворошилов» чи «Заповіти Ілліча» – повсюди одна й та ж картина. А те, що минулого року сіяли по мерзлому ґрунту, так це ж за наказом. Згори наказують, а колгоспник за все відповідає. Не кажучи вже про голову. А ви тут літаками літаєте, пишете! – кричав він, розпалюючись дедалі більше й більше. – Ну й пишіть, що хочете. Напишіть, що голова колгосп розвалив, напишіть, що пияк. Я сьогодні ось випив і від мене тхне, – він нахилився до Чонкіна і дихнув йому просто в ніс. Чонкін відсахнувся.