Після проскурівського погрому, боїв під Христинівкою, Жмеринкою бунчужний В. Сосюра навесні 1919 р. захворів на тиф, а після одужання був відряджений до Житомирської юнацької школи – єдиного військового навчального закладу УНР, де гайдамака мав отримати старшинський ранг і повернутися до полку вже командиром сотні. Вихованці школи, зокрема, охороняли ставку Петлюри. У липні цього року поет стає курсантом Житомирської юнацької школи, куди, згідно з відповідним наказом, приймали «національно свідомих козаків із освітою за чотири класи гімназії». «І я став «майбутнім старшиною», – писав опісля поет. У курсантів була своя форма: жовті чоботи, синє галіфе з білими тоненькими кантами, френчі захисного кольору і кашкети германо-польського зразка з тупими козирками. У закладі було чотири відділи: піший, де навчався Сосюра, кінний, гарматний та технічний. Школа мала муштровий статут, перекладений з німецької і затверджений особисто Симоном Петлюрою. Сотні, що проходили повз начальника школи, на вітання та похвалу відповідали під ногу: «Слава Україні!», а професори та старшини, як згадував В. Сосюра, «виховували курсантів у суто національному дусі». Він же згадує, що одного разу поталанило побачити самого С. Петлюру: «Раз ми сидимо босі. Побили на муштрі чоботи. Була вже осінь. Чекаємо на чоботи. До нас підійшов Петлюра. Я бачив його дуже близько. Він сів на підвіконні, питав про нас, про наше життя і жартував з нами».
А вже пізньої осені 1919 р. 800 юнаків-курсантів вирушають на оборону Проскурова. Серед них – і Володимир Сосюра. Під впливом Комуністичної партії України (боротьбистів) 3-й Гайдамацький полк О. Волоха перейшов на сторону Червоної армії. Та сталося непередбачуване: сотня В. Сосюри за загадкових обставин потрапляє у полон до денікінців. Його розстрілюють, але рана була не смертельна, і поет дивом вижив, «смертію смерть поправ». Тут же в одному з сіл потрапляє до червоних. Старенький староста затребував «пачпорта». Але такого ні у нього, ні в його друга-козака не виявилося. Хтось сердито наказав: «Та що там з ними базікати! До штабу їх!» Місцеві жінки почали плакати і благати: «Та вони ж такі, як і ми: і чорнобриві, і по-нашому розмовляють». «І прокинувся в мені поет-агітатор, – згадував В. М. Сосюра. – Я почав говорити, хто ми, й за що така наша доля, почав читати їм свої вірші… І сталося чудо… Лисий «пачпортний» староста просить переписати йому на пам’ять вірші… У мене аж волосся ворушилось від піднесення… Нам дали сала, огірків та хліба і відпустили». Утікач з петлюрівської армії важко захворів на тиф. Від високої температури не міг розмовляти. Немічного хворого кинули у вагон санпоїзда до тифозників. Але Сила Божа знов оберігала його. Він видужав у міській лікарні Кишинева, завдяки клопотанням медичної сестрички, хоча після тифу був схожий «на мертвяка». Він потрапляє в Одесу. Його мають розстріляти. І в останній момент – укотре! – доля зберегла життя