– Звісно, пам’ятаєте. Ви ж не генделик на розі. До вас заходять нечасто, і не всі…
– Чому пан питає? – дещо ображено мовив власник крамниці.
– Мене цікавить одна панна, яка була у вас нещодавно. Її звали Алоїза Вольфович, – пояснив комісар.
Вістович нарешті відірвався від книжки і тепер не зводив погляду з Шимоновича.
– Ніколи про таку не чув.
– Дивно, вона мала вашу візитку.
– Багато хто має мою візитку, прошу пана, але не обов’язково це мій клієнт.
– А ще вона купила у вас олійку. Думаю, також нещодавно.
Шимонович замовк і так само уважно вгледівся в обличчя гостя.
– А чому ви сказали «її звали» і «вона мала мою візитку»? – запитав він після паузи.
– Тому що вчора її вбили, – холоднокровно відповів комісар.
– А, то пан з поліції? – понуро перепитав торговець.
– Саме так, мій друже. То що, згадали? Середнього зросту, білява. Надзвичайно гарна…
Шимонович заперечливо похитав головою.
– Гаразд, – Вістович відчував, що порожній шлунок убивав рештки його терпіння, – тільки гляди, якщо брешеш, то повернуся сюди з обшуком, і горе тоді твоїм фарфоровим слоникам.
Повернувшись, він вийшов з крамниці, добряче хряснувши дверима, від чого дзвоник угорі істерично задзеленчав, а кольорове скло ледь не розлетілось на друзки.
Угамувавши голод, Вістович подумав, що, можливо, надто жорстко повівся із цим Шимоновичем. Урешті-решт, той і справді міг не пам’ятати Алоїзу, навіть якщо одного разу вона купила в нього олійку. Цілком можливо, що панна Вольфович просто когось за нею посилала, а не приходила особисто. Розплатившись за обід, він знову подався на Академічну, де в кабінеті застав Самковського. Ад’юнкт зосереджено стукотів на друкарській машинці, вочевидь готуючи рапорт. Поруч стояла попільничка, з якої звивався димок від недопалка.
– О, пане комісар… – Самковський трохи підвівся, побачивши шефа.
– Як там Тепфер? – запитав Вістович.
– Досі без пам’яті, – відповів той, – залишив його в шпиталі. Щойно прийде до тями, нас повідомлять.
– Невже він так упився, сучий син, – пробурмотів комісар.
– Є новини з Пекарної, від доктора Фельнера… – Самковський поліз у кишеню по записник.
– Ну, – нетерпляче буркнув Вістович.
– Перед смертю Алоїза Вольфович вступила з кимсь у статеві зносини. Добровільно, оскільки слідів боротьби не виявлено, – сказав ад’юнкт.
– Можна було здогадатися, – розчаровано сказав комісар, – а ще їй подобалось, коли її шмагають під час злягання… Убивця – її коханець, з яким вона була знайома раніше. Ви дізнались щось про неї? Звідки, наприклад, у неї баденська газета? Вона виїжджала кудись?
– Щойно повернулася з курорту…
– То якого дідька ви мовчите про це? Що ще у вас там записано? – Вістович знову почав втрачати терпіння.
– Ароматична