– Ах ти, падлюко! – закричав комісар, даючи, нарешті, свободу гніву.
Все ще стискаючи його руку, Вістович кілька разів навалився своїм могутнім плечем на значно худішого ресторатора, вдаряючи ним об стіну. Гримнуло два випадкових постріли з револьвера, і господар кав’ярні повалився додолу.
Комісар ухопив його зброю і впізнав трилінійний наган. Та перш, ніж він розгледів його як слід, почувся ще один постріл, і Вістович відчув, як трохи нижче плеча страшенно запекло. Комісар в одну мить навалився усім тілом на двері комірчини і вистрілив з нагана в невидимого супротивника. Влучив він чи ні, було не важливим. Найголовніше те, що двері не витримали і провалились усередину комірчини разом з його великим тілом. Опинившись усередині, Вістович відклав наган убік і дістав з кишені свій перевірений «Гассер».
Ноги підкошувались, а гучне серцебиття заважало прислухатися. Він притулився до стіни й обережно визирнув з-за дверної лутки. Хтось чекав цього і тієї ж миті вистрілив. Ледве встигнувши прибрати голову, комісар визирнув знову і гримнув у відповідь зі свого «Гассера».
– Твою мать! – почулося ззовні.
Услід за цим кілька куль застрягли просто у Вістовича перед носом.
– Вы целы? – знову пролунав стурбований голос.
– Задел меня, ублюдок!
Он воно що! Отже тут росіяни! І їх, принаймні, двоє. А якщо очуняє власник кав’ярні, то буде троє. «Це ж треба, чорт забирай, це ж треба! – думав комісар. – Шукати маніяка, а знайти шпигунів!..» Вістович укотре витирав піт з обличчя. Руки тряслися і ледве його слухались, у цю мить вони могли тільки стріляти. Хоча, судячи з того, що його назвали «ублюдком», стріляти непогано.
Після ще декількох пострілів запала тиша. Було чути, як надворі почалася гроза, і всередині стало зовсім темно. Стріляти за таких умов виглядало безглуздям.
Нерви комісара почали здавати. Він стиснув зброю і якомога тихіше просунувся в коридор, переступивши через досі непритомного ресторатора. Хай йому чорт! Звідси треба вибиратись! Не сидіти ж тут до завтра… У коридорі нікого не було, принаймні, так здавалось. «А може, вони забралися звідси? – подумав Вістрович. – Урешті-решт на біса я здався цим російським шпигунам?» Він ішов усе далі й далі, щораз більше переконуючись, що так воно насправді й сталося.
Нарешті комісар зупинився в основній залі кав’ярні, де були дві копії картин Рембрандта. Опустивши револьвер, Вістович дістав хустину і востаннє за цей вечір витер обличчя. Несподіваний