Зелений Генріх. Готфрид Келлер

завжди підносили так, ніби він сам у всьому винен; раз або два на його урок приходив якийсь важливий пан, як видно, побажав особисто перевірити чутки: проте в його присутності ніхто не наважувався бешкетувати, та й на уроках інших вчителів ми намагалися сидіти якомога тихіше. Нещасному доводилося відчувати на собі всі ті погані нахили, які виховала в нас школа. Так він протягнув майже цілий рік, поки йому не оголосили, що він тимчасово відсторонюється від посади. Він охоче пішов би зовсім, позаяк прикрощі останніх місяців зашкодили його здоров’ю і він сильно схуд; але вдома в нього було багато голодних ротів, і він не міг кинути службу. Зрештою він знову вступив на свій тернистий шлях, щосили намагаючись триматися тихше і не сваритися з нами; але марно він розраховував пробудити співчуття до себе; тріумфуючи свою перемогу, учні зустріли його злорадними вигуками, знову почали бешкетувати на його уроках, і через кілька днів йому довелося назавжди покинути школу.

      Сам я тривалий час поводився скромно, не брав участі в жодній із цих численних сутичок і тільки спокійнісінько спостерігав за ними збоку. Вчителю я жодного разу не зробив нічого поганого, тому що мені було гидко грубити людині набагато старшій за мене. І тільки коли він почав виганяти з класу мало не всіх підряд, я вирішив не відставати від товаришів, для чого дозволяв собі якийсь безневинний жарт або ж попросту норовив шаснути в двері разом із іншими; адже, по-перше, в коридорі було дуже весело, а по-друге, я ні за що на світі не погодився б примкнути до тих небагатьох праведників, які воліли залишатися в класі й яких усі одностайно зневажали. Зате вже, вирвавшись на волю, галасував ледве не більше за всіх, допомагаючи будувати плани наших подальших дій, і, знову піднісшись духом після довгих місяців, протягом яких я цурався приятелів, віддавався розгнузданій радості; коли починався наступний урок і ми знову сиділи за партами, серце моє все ще шалено калатало в грудях і кров стукала у скронях. Я добре пам’ятаю, що радів просто так, тому що мені було радісно, й у мене не було нічого злого на думці, більше того, я потай відчував співчуття до бідолашного вчителя, тільки уникав говорити про це відкрито, побоюючись видатися смішним. Одного разу я зустрівся з ним за містом, на путівці; він, як видно, вирішив відпочити й гуляв тут у цілковитій самоті; побачивши його, я мимоволі відразу ж зняв шапку і шанобливо вклонився; це так його втішило, що він увічливо подякував мені, й у його погляді було стільки муки, наче він просив зглянутися над ним. Я був зворушений і сказав собі, що далі так тривати не може. Вирішивши діяти навпростець, я наступного ж дня підійшов до компанії найвідчайдушніших бешкетників нашого класу, щоб спробувати пробудити в них співчуття до нещасного та змусити їх замислитися над тим, що вони роблять; у мене було вірне передчуття, що рано чи пізно мої слова неодмінно вплинуть і залучать на мій бік непостійні симпатії більшості. Хлопчаки якраз говорили про вчителя і щойно придумали для нього