Й Кіблєр з гіркотою в голосі – адже втратив помічницю, через яку потроїлася його клієнтура, бо ж заходили до фотографа і ліцеїсти, і радники, і службовці міської гміни, аби лише поглянути на красуню, – вимовив:
«Панна Оксана в мене вже не працює…»
«Куди ж поділася?» – протиснув крізь губи Олесь.
«Того я не знаю… Може, й повернеться…»
«Але куди пішла?»
«Вона не сама пішла, її повели, синку», – скрушно проказав Кіблєр, співчуваючи підліткові, який теж, видно, не встояв перед вродою панни.
Олесь постояв хвилину – занімілий, знищений, потім, не питаючи дозволу в майстра, зайшов до лабораторії, нахилився над столом, за яким працювала панна Оксана, вийняв з конверта фотографію й авторучкою, що лежала на столі, написав на звороті: «Панно Оксано, залишуся назавше вашим приятелем і лицарем. Олесь».
Майстер не заважав хлопцеві й з жалем дивився на його поникле в безнадії обличчя. Олесь механічно заховав до внутрішньої кишені авторучку, ще мить постояв і нарешті, не попрощавшись із майстром, з опущеними руками, зсутулений, вийшов на вулицю.
Розділ четвертий
Після утрені пан Корнель Геродот вийшов з Михайлівської церкви, й повітря прохолодного літнього ранку, яке ще не встигло набратися тепла від сонця, що зіп'ялося на шпиль Єзуїтського костелу на Мнихівці, освіжило його, ніби очистило від накипу турбот проминулих днів – достоту, як молитва в храмі під час тихої служби Божої. Й він з просвітленою душею звернув униз возовою вуличкою до Кляштора, щоб вибратися з торговицької тісноти на берег Пруту – до цісарської вілли «Ядвіга», біля якої багато літ тому вперше побачив її, юдейку Сальомею з довгою косою й багаттям каштанового волосся над відкритим чолом, з-під якого зоріли зелені очі, що гейби ненароком зчепилися з сірим поглядом молодого елегантного пана, котрий зупинився мов укопаний над млинівкою, що вибурхувала з-під лотоків Крупникового млина, втискалася крізь вузьку промивину під містком, а далі тихо й мирно випливала на протилежний бік вулиці Сєнкевича й, оперізуючи дугою віллу, зникала в сутінках Студентського парку.
На цьому місці й нині, як і кожної неділі, зупинявся пан радник, бо те диво відбулося саме тут, в його молодості, й ніколи не відступало від нього, даруючи йому протягом довгих літ – крім зневаги від людей, їхнього глуму, а ще й неймовірного болю після втрати коханої – солодку радість любові, перед якою всі негоди, невигоди, погорда й глузування здавалися марнотою, суєтою суєт.
«Це сталося тут!» – аж вигукнув у думці пан Корнель, спершись на поруччя містка і вдивляючись у заступлену старими липами віллу, в якій тепер не знати хто живе, зрештою, йому було зовсім нецікаво хто…
А тоді, коли він прибув зі Львова до Міста з дипломом доктора цивільного права й отримав добре оплачувану посаду в окружному суді Міста – аж таку високу, що міг невдовзі