«Прийшов-єм до вас, достойний пане педелю, – промовив після вітання Антошко, – най про ваш дім добра доля не забуває, просити поради, щоб не дай Боже не спублічилися ми в нашому тихому передмісті бійками шибеників, котрі раптом догледіли різницю між поляками й українцями, чого ми з вами, добрий сусідо, ніколи не брали до уваги навіть на цаль… Чи ж не правду я мовлю?»
«Маю честь віддати пошанівок вам і вашій пані Емілії, пане машиністе, – відказав Штефан, – але бігме не можу второпати, про що ви говорите…»
«Та то така марниця, що й у дві тріски нема що взяти… Хіба ми у вісімнадцятому не воювали з вами, але ж ні ви, ні я гріха на себе не взяли, Бог нам свідком. Якісь там фаріони кров пустили біля Крупникового млина, то най те забудеться – чого наші діти через тото мають виставляти нас на глум?»
«Розтлумачте мені виразніше, пане машиністе, бо я з вашої мови таки нічого не вкумав…»
«А хіба ви не знаєте, пане педелю, що мій Казьо вже якийсь час вештається вечорами біля Студентського парку з такими голодрабами, як і він, та й ваш Олесь теж не ліпший: ходить разом із своїм колегою від Кляштора до Скупневича – обидва, мов індики, надуті, й сам я бачив в одного з них надітий на всі штири пальці блискучий кастет…»
«Та це хлоп'ячі витрішки, коли ж бо то міські хлопці не чубилися? То й справді дурниця, не варта того, що можна у дві тріски взяти».
«Може, й так, пане педелю, та я про всяке прийшов, щоб вас і себе застерегти… Майтеся в гаразді».
Сусіди розійшлися; зажурений Штефан зжовував губами ясна старанніше, ніж будь-коли, та й Антошко з журою на обличчі подався вниз вулицею Скупневича.
Тривога бляхаря не була марною: коли смеркло, обидва сусіди почули крики, що долунювали від парку, й вирізнили у тих вигуках войовничий заклик «Bij kabnów!»
…Того дня Олесь виходив з будинку гімназії останнім: після лекцій складав колоквіум з латини професорові Томащукові. У брамі стояв Казьо Дзівак виставивши вперед ногу, він загородив дорогу Олесеві й проказав, цвіркнувши слиною крізь зуби:
«Ти обіцяв порахуватися зі мною, то якщо такий моцний, приходь, як стемніє, до фігури Скупневича, що біля парку. Й там побалакаємо».
В Олеся поза спиною пробігли мурашки, він утямив, що означає Казьове запрошення, й відказав:
«Дай спокій, Казю, відчепись…»
Однак Казьо не забирав ноги й чекав відповіді. Олесь збоявся, він ніколи ні з ким ще не бився, не випробовував своїх сил, і майнула у його голові думка проігнорувати задираку. Та тут же передумав, знаючи, що в такий спосіб признається до свого страху й відтепер завше ходитиме з принизливим відчуттям меншовартості й буде терпіти глум вуличної шантрапи – цькування, тютюкання й образи. Подумав, що варто б йому покликати для безпеки Юрка, проте так вчинити не дозволяла власна гордість, адже він повинен