– Що ви з ними робите? – спитала Соня.
Жінка замислилася.
– Ну, пам’ятник помию, в кого не просто хрест, – сказала вона, – бо ворони сідають і гадять. Траву виберу, посапаю. Посаджу, може, щось. Подумаю, побуду з ними, говорю до них – це ж моя родина.
«Невже відповідають», – подумала Соня.
– Горілки налию в келишок, тільки не дітям, – продовжувала жінка. – В магазині у селі Коля все для мене ці дрібні келишки замовляє, як іде час до поминальної неділі, знає, що завжди відкуплю. Тільки, каже, як я також ляжу – ти і до мене ходи. А я що, ходитиму, хай тільки в нашому селі ляже. Бо другий чоловік невістки аж за двісті вісімдесят кілометрів лежить, в іншій області. І до нього ходжу – хто ще ходитиме. Знаєш, так іноді вертаюся поночі з кладовища, і добре стає, спокійно, а потім раптом думаю: а може, їм то і не треба.
– Мертвим? – перепитала Соня, але жінка здригнулася й глянула на Соню якось розгублено, перелякано, – тут Соня зрозуміла, що сама жінка так жодного разу й не сказала цього слова. Усі в неї лежали, ніхто не помер.
На повороті жінка вийшла, Соня так і не наважилася спитати, чи є в неї хоч хтось, крім одної невістки, хто поки не лежить. У самої Соні з мертвих був тільки дід. Дід заснув у машині й вчадів на смерть.
Соні тоді було шістнадцять, і вона багато говорила про те, щоби їхати з міста поступати вчитися, але ніколи не говорила про це серйозно: нікого, крім неї та мами, в діда не було, а він, хоча все ще вставав щоранку робити свої армійські вправи, був уже кволий, капризний, все більше потребував чужих зусиль, очей і рук. Мама Сонина саме дістала візу й багато говорила про те, щоби виїхати працювати за кордон, – але ніколи не говорила про це серйозно, бо в Соні з дідом нікого, крім неї, не було. Соня відвела тоді діда в гараж – він дуже просився. Колись він проводив там цілі дні – мастив антикорозійкою піддон, ладнав гачки і спінінги до риболовлі. Не було більше ані антикорозійки, ані риболовлі, руки дідові безсило хапалися за різні речі й тут же випускали їх, а очі сльозилися й були помережані рожевими тріслими судинами та поцятковані крововиливами. Дід не здитинів, натомість дедалі частіше в деталях згадував дитинство – розповідав багато про терикони і кукурудзяні поля, серед яких виріс, про рідню, яка тепер розгубилася вся – і жива, і мертва. Усі історії незмінно закінчувалися словами про те, що потім він пішов на війну. Час уривався – про війну дід не розповідав ніколи, щось таке сигналізувало йому з тих спогадів, що він не хотів пропускати навіть у слова – не те що в життя.
Був березень, і Соня завела авто, щоби дід не замерз. Вона прийшла додому і напилася шипшинового напою, який дід запарив ще зранку. Від того напою захотілося спати й мріяти, і Соня подумала прилягти на годинку.
– Я заберу діда з гаража, – сказала мама і напилася шипшинового напою теж. Зранку вони прокинулися й побігли за дідом разом.
– От же ж дід буде джвендіти, –