Шаптала похилив голову до колін, бо неможливо важке було кохання сестри і гнітило воно йому душу. І щодалі гадав він про Олюсю, то дужче пригноблювала його вага її величного почуття, а спогади про сестру ширшали й глибшали, заступаючи собою батька, матір, людей і землю.
Похилий сидів Шаптала та в кожному дереві й будинку на вулиці вчував присутність Олюсі. Вона мовби розсипала щедрою рукою своє серце по всій землі, а після смерти застеле своєю душею ще й небо. І скрізь, де не повернеться він, Олюся пробуватиме в кожній порошинці землі; вона оселиться в очах незнайомих людей, і скрізь буде вона, лише вона.
Шаптала никнув і в’янув, як папірець, обхоплений полум’ям. Навколо буяло кохання сестри і заливало його, як море.
Галай запалив електрику, і світло одразу розбило думки Шаптали. Від світла він зробився чужим собі самому.
– Маємо лягати спати, – сказав Галай: – Левко запевно подався до Наталі й приїде аж ранком. Як я не маю вдома ліжка і весь час сплю на рядні, то заперечати мені права на Левкове не годиться.
Остап розташувався долі.
Раннім ранком Левко Вербун повернувся додому. Він глянув на гостей, що ще спочивали, зморщив обличчя, чому те зробилось подібним до печеного яблука, поправив на носі пенсне і врешті сів біля столу, не здіймаючи ані пальта, ні кашкета. Добувши з шухляд свої зшитки й потрібні книжки, Вербун запалив цигарку та рядок за рядком почав обґрунтовувати на папері свої математичні теорії.
«Трансцендентальна математика», яку Вербун так довго обмислював попереду, посувалась тепер досить швидко. Розділ про єство математичного мислення сьогодні мав бути скінченим.
Продукційності праці надто сприяло те, що фізіологічні потреби, яких Вербунові не вдалося зломити, хоч він і довів їх до можливого мінімуму, – а саме – їжа та жінка, – були цілком завдоволені. Тіло мовчало тепер і не заважало творчости духа.
Гострі риси його обличчя, які вражали своєю поломаністю в звичайнім житті, в часи праці викруглювались і набували навіть деякої гармонії.
Високе чоло, порізане глибокими зморшками, як зоране поле, випростувалося, робилося гладенькими, як ставок. Звичайно розтурбовані очі набували чистого спокою, а губи иноді смикались посмішкою.
В ті менти, коли думка його досягала вищих ступнів напруження, обличчя його скупчувалось в одну цілість, робилось урочистим і віяло суворою красою жерця перед престолом бога. В ці менти провідна думка всевладно скоряла собі мозок; немов вона не була породженням його, а приходила відкілясь та оселялася в голові, як погірдлива господиня. Вона обхоплювала мозок своїми довгими пучками та ссала його снагу, щоб самій рости й міцнішати. Вона була, як висока струнка тополя з гнучким гіллям, посиланим сріблястим листям.
Вербун