Як ревно кігті він гострить,
Як вправно ікла тре,
І кожна рибка радо вмить
До нього в пащу пре.
– Певна, що це зовсім не ті слова, – промовила нещасна Аліса, й очі її наповнилися слізьми, коли вона повела далі. – Мабуть, я все ж таки Мабель, і мені доведеться піти й жити в тій жалюгідній тісній халупі, а ще в мене зовсім не буде іграшок, і… Ох, доведеться вчити купу уроків! Ну ні, я вирішила: якщо вже я Мабель, то залишуся тут! І даремно всі вони будуть звішуватися сюди головою вниз та гукати: «Підіймайся знову до нас, дорогенька!» Я тільки погляну вгору та промовлю: «То хто я тепер? Спершу скажіть мені, і якщо я вподобаю бути цією людиною, то підіймуся, а як ні, то залишуся тут, поки не перетворюся на когось іще…» Але ж! – скрикнула Аліса й знову залилася слізьми. – Нехай би вони тільки звісилися сюди донизу головами! Я ТАК утомилася бути тут сама!
Сказавши це, Аліса глипнула на свої руки й здивовано відзначила, що, побиваючись уголос над своєю долею, натягнула на долоню крихітну кроликову рукавичку. «Як мені це вдалося? – подумала Аліса. – Напевно, я знову меншаю». Дівчинка підвелася й попростувала до столика, щоби порівняти з ним свій зріст, і виявила, що тепер, наскільки вона може прикинути, в ній приблизно два фути й вона стрімко продовжує стискатися. Невдовзі Аліса зрозуміла, що все це через віяло в її руці; вона похапцем кинула його, і саме вчасно, бо ще трохи – й щезла б узагалі.
– Ледве встигла! – сказала Аліса, неабияк нажахана такою раптовою зміною, а проте щаслива самим фактом, що вона й досі існує. – А тепер до саду!
І вона побігла до хвірточки – та марно! Маленькі дверцята були так само замкнені, а золотий ключик так само лежав на скляному столику. «І все жахливо, як ніколи, – подумало бідне дитя, – бо ж я ще ніколи в житті не була такою крихітною, ніколи в житті! І я вам скажу, це просто жахливо, отак!»
Щойно вона це промовила, як посковзнулась і за мить уже – хлюп! – опинилась аж по шию в солоній воді. Спершу на думку їй спало, що вона якимсь дивом шубовснула в море. «А значить, додому зможу повернутися залізницею», – сказала Аліса сама до себе. (Аліса одного разу побувала на морі й дійшла висновку, що, куди не подайся на англійському узбережжі, всюди побачиш кілька купальних кабінок, що їх на колесах возять пляжем[10], якихось малюків, що порпаються в піску дерев’яними лопатками, тоді рядочок котеджів, а за ними – залізничну станцію.) Та невдовзі вона виявила, що просто плюхнулася в озеро сліз, яке сама й наплакала, поки була дев’ять футів заввишки.
– Якби ж я рюмсала менше! – сказала Аліса, плаваючи туди-сюди в пошуках дороги на сухе. – Тепер мене покарано – я втоплюся у власних сльозах! Це буде дуже химерно, якщо чесно! А втім, сьогодні все химерно.
Одразу по цих словах Аліса почула, як щось плюскоче в озері неподалік, і попливла ближче, аби дізнатися, що там таке. Спершу вона подумала, що це морж або гіпопотам, але потім згадала, якою стала крихіткою, і невдовзі додивилася, що то всього лише мишка, яка послизнулася й упала в воду,