Ім’я рози. Умберто Эко

породжували чотири менші семигранники, які зовні виглядали п’ятигранниками. Хто б не постеріг дивогідної злагоди всіх святих сих чисел, кожне з яких містить витончений духовний смисл! Вісім – число досконалості кожного чотиригранника, чотири – число Євангелій, п’ять – число просторів світу, сім – число дарів Святого Духа. За масивністю і формою Вежа схожа була на замок Урсіно або даль Монте, які мені довелося побачити опісля, але через своє неприступне розташування виглядала куди моторошніше, сповнюючи страхом серце подорожнього, який поволі до неї наближався. На щастя, ранок видався напрочуд ясний, тому споруда ся не постала переді мною такою, якою вона постає у дні буремні.

      Але я б не сказав, що вона вселяла радісні почуття. Мене вона перелякала, породивши легкий неспокій. Відає Бог, що не були то лиш примари незрілої моєї душі, і я слушно витлумачив достеменні провістя, закарбовані на камені з самого того дня, коли гіганти взялися за її спорудження, і ще до того, як сліпа воля монахів наважилася посвятити її на сторожу Божого слова.

* * *

      Поки наші мули, шкандибаючи, долали останній гірський закрут, де гостинець розходився утрибіч, породжуючи дві бічні стежки, учитель мій на якусь мить спинився, озираючись то на узбіччя шляху, то на сам шлях, то вище по шляху, де на певному відтинку ряд вічнозелених піній утворював ніби природній дах, посивілий од снігу.

      – Багата обитель, – мовив він. – Абат не проти попишатися при публічних оказіях.

      Я вже звик чути від нього ексцентричні твердження, тому розпитувати не став. Відтак, проїхавши ще кавалок шляху, ми почули голоси, і на скруті дороги виринула невелика ватага ченців і челядників. Один із них, забачивши нас, вельми ґречно виступив наперед.

      – Ласкаво просимо, мосьпане, – мовив він, – і не дивуйтесь, що я знаю, хто ви такі, нас-бо повідомили про ваше прибуття. Я – Ремиґій з Вараґіни, монастирський келар. І якщо вашмость справді брат Ґульєльмо з Баскавілли, про це слід попередити настоятеля. Біжи мерщій, – наказав він, повернувшись до пахолка зі свого почту, – й оголоси, що гість наш уже вступає у монастирські мури!

      – Дякую вам, отче келар, – сердечно відповів мій учитель, – я тим більше ціную вашу чемність, що ви перервали свої пошуки, аби привітати мене. Та не бійтесь, кінь пройшов сюди і звернув стежкою праворуч. Він ледве чи зайде далеко, бо, дійшовши до гноївні, напевне зупиниться. Він надто розумний, щоб кидатись униз урвищем…

      – Коли ви його бачили? – спитав келар.

      – Ми його не бачили, правда, Адсо? – мовив Вільям, повертаючись до мене з веселим виглядом. – Та якщо ви шукаєте Гнідого, тварина допевне там, де я оце сказав.

      Келар завагався. Зиркнув на Вільяма, тоді на стежку, і врешті спитав:

      – Гнідого? Звідкіля ви знаєте?

      – Ну як же, – мовив Вільям, – цілком очевидно, що ви шукаєте Гнідого, улюбленого коня настоятеля, найкращого румака у вашій стайні, темної масті, зростом у два аршини з трьома вершками, хвіст у нього пишний, копито мале і кругле, але