Ім’я рози. Умберто Эко

має явитися мені, то постане переді мною саме в подобизні того нашого співрозмовника. Голова голомоза, але не поголена на знак покути, а поїдена якоюсь застарілою липкою висипкою, чоло таке низьке, що, якби він мав волосся на голові, воно б злилося з бровами, густими й неохайними, очі круглі, з невеличкими, дуже рухливими зіницями, а погляд – не знаю навіть, чи невинний, а чи лукавий, може, одне і друге нараз, бо мінявся він щомиті. Ніс його важко було навіть назвати носом – от лиш кістка виступала поміж очей і, тільки-но відірвавшись від чола, одразу поверталася назад, переходячи у дві темні печери, якими були широченні ніздрі, зарослі густим волоссям. Перекошені у правий бік уста, що їх сполучав з ніздрями рубець, були широкі й потворні, а між відсутньою верхньою та м’ясистою і випнутою нижньою губою несумірним ритмом виринали зуби, чорні й гострі, немов собачі.

      Чоловік усміхнувся (чи так мені принаймні здалося) і, піднісши палець, повчально промовив:

      – Penitenziagitel Покаяйтеся! Позоруй, ібо змій грядущий йме гризти твою душу! Смрть єсть super nos![33] Модлися, жеби папіж свєнтий прийшов ослобонити нас од злого omnia peccata![34] Овва, желанне вам се чарнокнижжя, заж то Domini Nostri lesu Christi![35] І паки радость в болі й laetitia[36] в терпінню… Глядись од діавола! Прісно сокрився в леда куті, оби ся в’їсти мені в п’яти. Зась Сальватор не глупий! Лепський се кляштор, тутай і їсти єсть, і мож ся помодлити Dominum nostrum[37]. Прочеє ж не вартує нич. Амен. Хіба нє?

      Упродовж оповіді доведеться мені не раз ще говорити про се створіння і передавати його мову. Зізнаюсь, дуже важко мені це робити, бо й тепер, як і тоді, не втямлю, якою мовою він говорив. Не була це латина, якою бесідували вчені мужі в обителі, не було це й тутешнім народним наріччям, ані іншою посполитою говіркою, які мені доводилось чувати. Я передав, мабуть, лише блідий образ його способу висловлювання, навівши вище (так, як їх пам’ятаю) перші слова, які почув од нього. Коли пізніше я дізнався про його повне пригод життя і про різні місця, в яких він жив, ніде не пускаючи коріння, то усвідомив, що говорив Сальватор усіма мовами і не говорив жодною. Себто він вигадав собі свою власну говірку, використовуючи клапті, вирвані з мов, на які натрапляв на своєму шляху; а якось я подумав, чи не була се – ні, не Адамова мова, якою розмовляло від початків світу аж до падіння Вавилонської вежі блаженне людство, об’єднане єдиним говором, і не одна з тих мов, які зродилися після тієї фатальної події, що розділила людство – сама вавилонська говірка, якою вона була першого дня після кари Божої, мова первобутного сум’яття. Зрештою, Сальваторове язичіє важко було назвати мовою, адже кожна людська мова має правила, а непорушний закон твердить, що кожне слово означає ad placitum[38] щось одне, і не годиться собаку називати то собакою, то котом, чи вимовляти звуки, яким люди за взаємною згодою не надали певного сенсу, бо хіба хтось втямив би щось зі слова «бумбара»? І все ж я сяк-так розумів, що хотів сказати Сальватор, так само розуміли його й інші. Був то знак,