Жак-фаталіст і його пан. Дени Дидро. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Дени Дидро
Издательство: OMIKO
Серия: Бібліотека світової літератури
Жанр произведения: Европейская старинная литература
Год издания: 1773
isbn: 978-966-03-9691-3
Скачать книгу
мого позову.

      – Хто вам його порадив?

      – Пані головиха.

      – Мабуть, ви з ним часто бачились під час вашої справи?

      – Ні, панотче, я з ним рідко бачилась.

      – Як же ви дали йому всі відомості?

      – Писала власною рукою всі заяви.

      – У вас є копії тих заяв?

      – Ні, панотче.

      – Хто ж передавав йому заяви?

      – Пані головиха.

      – А її ви звідки знаєте?

      – Мене познайомила з нею сестра Урсула, моя подруга, а її родичка.

      – А після того як позов було програно, ви бачилися з паном Манурі?

      – Один раз.

      – Дуже мало. Він не писав вам?

      – Ні, панотче.

      – А ви йому?

      – Теж ні, панотче.

      – Певно, він повідомить вас про те, що зробив для вас. Наказую вам не бачитися з ним у приймальні, а коли він напише вам відверто чи нишком – прислати мені його листа нерозпечатаним. Чуєте – нерозпечатаним!

      – Чую, панотче, і зроблю як ви кажете.

      Чи то Ебер мені самій не довіряв, чи моєму добродійникові, але це мене образило.

      Пан Манурі приїхав до Льоншана того самого вечора – я додержала дане архідияконові слово, відмовилась говорити з ним. Наступного дня він прислав мені посланцем листа. Я листа взяла й послала нерозпечатаним панотцю Еберові. Це було у вівторок, як я пригадую. Я ввесь час нетерпляче чекала наслідку архідияконової обіцянки й заходів пана Манурі. Минула середа, четвер, п'ятниця, а новин не чути було. Якими довгими видалися мені ці дні! Я боялася, щоб не трапилося якої перешкоди і все не звелося нанівець. Я не здобувала волі, тільки в'язницю свою переміняла, але й тим раділа. Одна щаслива подія збуджує в нас надію на другу – із цього, мабуть, і пішла приказка, що «щастя щастя водить».

      Я знала товаришок, яких покидала, і була цілком певна, що з іншими полонянками мені житиметься не краще. Хоч які вони будуть, але не можуть бути ні лихішими, ні зломиснішими. У суботу вранці монастир щось збурило – щоб збурити черниць, багато не треба. Вони ходили туди й сюди, розмовляли пошепки, двері з келій відчинялись і зачинялись – це, як ви вже знаєте, гасло монастирських революцій. Я була сама в келії, серце моє калатало. Я прислухалася коло дверей, виглядала у вікно, безтямно вешталася по келії й казала сама собі, тремтячи з радощів: «Це по мене приїхали, зараз мене вже тут не буде!..» І не помилилась.

      Дві невідомі постаті з'явилися до мене – черниця й воротарка з Арпажона, без зайвих балачок пояснили мені, чого саме приїхали. Я без ладу схопила ту мізерію, що належала мені, кинула її воротарці у фартух, а вона вже склала те манаття в пакунок. З настоятелькою я й не хотіла бачитись, сестри Урсули не було – я не покидала тут нічого. Виходжу, мені відчиняють браму, оглянувши попереду моє майно, сідаю в карету і їду.

      Архідиякона з його двома молодими церковниками, пані головиху та пана Манурі повідомили про мій приїзд, і вони зібралися в нової настоятельки. Дорогою черниця розповідала мені про монастир, а воротарка додавала, мов приспів, щоразу, як черниця вихваляла його:

      – Це