Оленка зупинилася біля крайньої хати, хтось прозирнув із середини крізь закурене віконце, згодом зарипіли двері, й хлинуло на дівчину запахом коров’ячого посліду – видно, тут сіни служили за стаєнку, – на порозі стала стара жінка в руб’ї й спитала, чого треба. До Михалка Джемиги? А он сусіднє дворище…
Прикро вражена тутешньою біднотою й брудом, заходила Оленка до Михалкової хати – з подивом і страхом. Як може таке нехлюйство сусідувати з явірницькою чепурнотою, ніби тутешній люд таки насправді зумисне втопив себе у твані, кинувши виклик багатству… У кімнатці на постелі лежав невизначеного віку чоловік з перев’язаною рушником головою й кушкою розквашеного носа; Оленка спитала, чи він Михалко Джемига, чоловік ствердно змахнув рукою й далі лежав непорушно; дівчина придивлялася до нього, дошукуючись в його обличчі тих рис, які щойно собі уявляла – воно насправді було брунатне й коряве, тільки очі, які визирали з-під закутаного рушником надбрів’я, були спокійні й лагідні.
«Чого прийшла?» – спитав по хвилі чоловік, і хоч його слова були непривітні, все ж вимовив їх лагідним тоном.
«Хочу поговорити з вами про…» – сказала Оленка й затнулася.
«Про позавчорашнє? А ти хто?»
«Я з газети…»
«А-а… Ніколи ще про мене газети не писали. То, може, й варто було… А ти звідки, дівко?»
«Із Зеленої…»
«Злодійське то село…»
«Про злодіїв поговоримо потім. Спершу я хочу дізнатися правду».
«Правду? А вона в кожного своя. І кривда – теж своя…»
Чоловік замовк, потім тяжко підвівся і, спершись на лікоть, заговорив…
«Ти, бачу, дивишся на моє убозтво й думаєш собі: а чого ж то Михалко хоромів не набудував, стаєнь для худоби не має, лишень хлів, у якому одна коза мекає, а хтось там придбав собі корову або й дві, ще й коня футрує, щоб легше було в полонину ходити, і повні скрині різної вбері настарав – сардаків, кожухів, кептарів, а багацькі жінки коралі й таляри нашнуровують і, як до церкви йдуть, то стільки їх навішають на шиї, що й голів зігнути не годні, і пріють у них, аби лишень попишатися перед людьми та зверхність свою показати – а все то марнота й мана. А багач пачки грошей ховає за сволоками та за кроквами на подрі й ночами не спить зі страху, що хтось пограбує… То скажи мені, дівко, яка може бути правда в багатстві, коли дука молиться в церкві, щоб Пан-Біг допоміг йому – того оббрехати, того обшахрувати, іншому недоплатити за роботу, а ще комусь не віддати боргів… Що ти мені на це скажеш, небого?»
«А що казати, – присіла Оленка на лавицю, – коли з вас, вуйку Михайле,